Ю. Несбе - Син

– Як вам буде вгодно, – сказав лікар, пропонуючи Симону сісти на одному зі стільців, вишикуваних уздовж стіни в похмурому лікарняному коридорі. Коли доктор сів поруч з ним і зробив паузу, перш ніж схилитись до нього, Симон уже знав, що новини погані.

– У вашої дружини не так багато часу на роздуми. Щоб мати бодай який-небудь шанс на успішну операцію, оперуватись треба в найближчі дні.

– А ви нічого не можете вдіяти?

Доктор зітхнув.

– Зазвичай ми не радимо пацієнтам їхати за кордон і проходити дороге лікування в приватних клініках – надто коли успіх операції не гарантований. Але у випадку вашої дружини…

– Ви кажете, я маю нині везти її в клініку «Howell»?

– Я не кажу, що ви маєте щось таке робити. Багато сліпих живуть сьогодні повноцінним життям зі своєю інвалідністю.

Симон кивнув, тим часом як пальці його пестили світлошумову гранату, яку він досі тримав у кишені. Він намагався обміркувати одержану інформацію, але мозок ухилявся від висновків, заглиблюючись натомість у розумування з приводу того, чи є коректним слово «інвалідність». Здається, його тепер замінили на вираз «з обмеженими можливостями». Чи цей вираз теж став некоректним, як «притулок»? Усе міняється так швидко, що він не встигає призвичаюватись; а колишня термінологія у сфері охорони здоров’я та соціального забезпечення щезає швидше, ніж молоко на плиті.

Лікар відкашлявся.

– Я… – почав було Симон і почув дзеленькання свого мобільного.

Він мерщій схопив його, вдячний відправникові текстового повідомлення за цей тайм-аут. Телефон не визначив номера, з якого надійшло sms:

«Ви знайдете бранок Нестора на Енерхаугата, 96. Покваптесь.

Син».

Симон набрав номер і натиснув клавішу.

– Симоне, послухайте, – сказав доктор, – я не маю часу на…

– Усе гаразд, – сказав Симон, підносячи руку на знак того, щоб лікар замовк, бо йому саме відповіли.

– Фалькейд, – почув він сонний голос.

– Привіт, Сіверте! Це Симон Хефас. Я хочу, щоб ви відправили загін «Дельта» з рейдом за адресою Енерхаугата, 96. Як швидко ви можете прибути на місце?

– Зараз пізня ніч.

– Я не про це питаю.

– Тридцять п’ять хвилин. У тебе є санкція начальника поліції?

– Понтій зараз недоступний, – збрехав Симон. – Але ти не хвилюйся, у нас є всі підстави для рейду. Торгівля людьми. А блискавичність дій визначає успіх. Зроби, що я прошу, а відповідальність на мені.

– Я сподіваюся, Симоне, ти знаєш, що робиш.

Симон закінчив розмову і подивився на лікаря.

– Дякую, докторе, я все обміркую. А зараз я маю повернутись до роботи.

Бетті почула звуки бурхливого злягання, щойно вони з охоронцем вийшли з ліфта на горішньому поверсі.

– Це ж треба… – насупилась Бетті.

– Це платне телебачення, – сказав вибачливо охоронець, якого вона взяла з собою.

Із сусідніх номерів надійшли скарги, і, як того вимагала політика готелю, Бетті зробила запис у нічному журналі на стійці чергового адміністратора: «02:13, скарга на люкс № 4». Вона зателефонувала у люкс № 4, але відповіді не отримала. Тоді вона зателефонувала в службу безпеки готелю.

Незважаючи на табличку «Не турбувати», що висіла на дверній ручці, вона голосно постукала. Зачекала. Постукала знову. Бетті переступала з ноги на ногу.

– У тебе занепокоєний вигляд, – сказав охоронець.

– Я відчуваю, що гість у чомусь… замазаний.

– У чому?

– Хіба я знаю? Наркотики…

Охоронець відпустив кнопку на своєму кийку й виструнчився, тим часом як Бетті провела універсальним ключем у щілині електронного замка. Відчинила двері.

– Гер Лаю?

У вітальні було порожньо. Хтиві стогони йшли від жінки в червоному шкіряному корсеті з білим хрестом, який мав означати, що вона медсестра. Бетті схопила пульт із журнального столика і вимкнула телевізор, а охоронець пішов у спальню. Обидва портфелі зникли. Бетті зауважила порожні склянки й половинку лимона на барній стійці. Лимон вичах, а його м’якоть набула неприродного брунатного кольору. Бетті відчинила шафу. Костюма, великої валізи й червоної спортивної торби вже не було. Класичне готельне шахрайство передбачало саме такі прийоми – табличка «Не турбувати» на дверях і увімкнений телевізор на знак того, що гість нібито ще в номері. Але пан Лай сплатив за номер заздалегідь. І вона вже перевірила, що жодних несплачених рахунків з ресторану чи бару на кошт номера не надходило.

– Там якийсь тип у ванній кімнаті.

Вона повернулась до охоронця, який стояв у дверях у спальню.

Бетті пішла за ним у ванну кімнату.

Чоловік лежав на підлозі у ванній і стискав в обіймах унітаз. При уважнішому огляді з’ясувалося, що він прив’язаний до нього пластиковими смужками за зап’ястя. Чоловік був одягнений в чорний костюм, мав світле волосся і не зовсім тверезий вигляд. Під кайфом. Або – з похмілля. Він сонно кліпав на них обважнілими повіками.

– Зріж із мене ці пута, – сказав він з акцентом, походження якого вона не могла визначити.

Бетті кивнула охоронцеві, той витяг швейцарський армійський ніж і розрізав пластикові пута.

– Що тут сталося? – запитала вона.

Чоловік підвівся. Його злегка хитало. Він намагався зосередити на ній погляд своїх побаранілих очей.

– Ми бавилися в дурну гру, – промимрив він. – Я вже піду.

Охоронець став у дверях, перегородивши йому шлях.

Бетті роззирнулась довкола. Ніщо не пошкоджено. Рахунок повністю сплачений. З претензій вони мали тільки скаргу на шум із телевізора. Натомість вони ризикували мати проблеми з поліцією, негативне висвітлення у пресі й репутацію місця зустрічей сумнівних елементів.

А бос же хвалив Бетті за пильність у поєднанні з тактовністю і за неухильну турботу про інтереси готелю в першу чергу. Казав, що вона може далеко піти, що для такої, як вона, посада чергового адміністратора – лише перша сходинка у кар’єрі…

– Пропусти його, – сказала вона охоронцеві.

Ларса Їлберґа розбудив шерех з кущів. Він обернувся і придивився. Побачив якусь постать серед гілок і листя. Хтось намагався викрасти речі хлопця. Ларс викараскався зі свого брудного спального мішка і підхопився на ноги.

– Гей, ти там!

Постать завмерла. Обернулась. Хлопець змінився. Річ була не тільки в його костюмі. Змінилось обличчя – воно якось наче опухло.

– Дякую, що подбав про мої речі, – сказав хлопець, киваючи на торби у себе під пахвою.

– Гм, – сказав Ларс і витягнув голову ближче до хлопця, щоб ліпше роздивитися, що в ньому змінилось. – Друзяко, ти не вскочив у халепу?

– Та вскочив, – посміхнувся той.

Було щось особливе в його посмішці. Якась вимученість. Губи його тремтіли. Він мав такий вигляд, наче плакав нещодавно.

– Тобі потрібна допомога?

– Ні, але дякую за турботу.

– Гм. Ми з тобою, либонь, більше не побачимось?

– Ні, не думаю. Живи добре, Ларсе.

– Неодмінно. І ти…