Ренсом Ріггз - Дім дивних дітей

їй у спину, штовхнула вперед — і нарешті Бронвін разом з дверима опинилася на смузі суходолу. Ми скоцюрбилися позаду неї, тремтячи від прохолодного нічного повітря. Купа валунів, на якій стояв маяк, складала крихітний острівець, що мав максимум п’ятдесят ярдів завширшки. Біля іржавого підніжжя маяка десяток кам’яних сходів вели до розчинених дверей, де стояв Голан, націливши свій пістолетпрямо на нас.

Я наважився зиркнути в ілюмінатор. У другій руці Голан тримав маленьку клітку, в якій били крилами дві пташини, але вони були так близько притиснуті одна до одної, що я не міг їх розрізнити.

Гримнув постріл, поблизу свиснула куля, і я пригнувся.

— Іще крок — і я застрелю їх обох! — пригрозив Голан, струснувши клітку.

— Він бреше, — сказав я. — Вони йому дуже потрібні.

— Ти не можеш цього знати напевне, — заперечила Емма. — Він же схиблений.

— Але ж нам треба щось робити!

— Треба раптово напасти на нього, — запропонувала Бронвін. — Він розгубиться і не знатиме, що робити. Але для того, щоби у нас це вийшло, треба нападати НЕГАЙНО!

І не встигли ми зважити всі «за» і «проти», як Бронвін кинулася до маяка. Не маючи іншого вибору, ми побігли слідком — вона ж несла поперед себе наш захисний щит — і через мить кулі вже брязкали об двері і дзьобали каміння під її ногами.

У мене було таке відчуття, наче ми теліпаємося, звиснувши з останнього вагона швидкісного поїзда. Бронвін вселяла страх: волала як воїн-варвар, вени на її шиї понадувалися, а спина й руки були вимазані кров’ю Міларда. І я був надзвичайно радий, що саме в цю мить не перебуваю по той бік щита.

Коли ми наблизилися до маяка, Бронвін вигукнула:

— Ховайтеся за стіну!

Ми з Емою схопили Міларда і рвонули навпростець ліворуч, щоби сховатися за дальньою стіною маяка. Коли ми бігли, я краєм ока побачив, як Бронвін підняла двері над головою і швиргонула їх у Голана. Почувся страшенний гуркіт, що змінився розпачливим вереском, і за мить до нас за стіну прибігла Бронвін, розчервоніла і захекана.

— Здається, я в нього влучила! — збуджено вигукнула вона.

— А як же пташки? — стривожено вигукнула Емма. — Ти про них подумала?!

— Він упустив клітку. З пташками все нормально.

— Треба було нас спитати, перш ніж скаженіти і ризикувати нашими життями! — скрикнула Емма.

— Тихше, — просичав я. Почувся слабкий скрип металу. — Що то таке?

— Він піднімається сходами, — відповіла Емма.

— Треба за ним погнатися, — каркнув Мілард. Ми здивовано поглянули на нього. Він сидів, важко прихилившись до стіни.

— Спочатку ми потурбуємося про тебе, — сказав я. — Хто знає, як робити джгут?

Бронвін нахилилася і відірвала халяву зі своїх штанів.

— Я знаю, — відповіла вона. — Я зупиню кровотечу, а ви женіться за витвором. Я йому добряче вмазала, але недостатньо. Не дайте йому можливості оговтатися і прийти до тями.

Я обернувся до Емми.

— Ну як, згодна?

— Якщо даси мені спопелити його огидну пику, то згодна цілком і повністю, — відповіла Емма, і між її пальцями спалахнула маленька дуга пульсуючого вогню.

* * *

Через зігнуті корабельні двері, які валялися на сходах, ми з Еммою увійшли до маяка. Це була споруда з однієї вузької й надзвичайно крутої вежі — фактично, гігантський колодязь, який заповнювали сходи, наче кістяк, загвинчені на висоту сто футів від долівки і аж до кам’яного майданчика нагорі. Ми чули кроки Голана, коли той видирався нагору, але всередині було надто темно, щоби визначити, наскільки високо він піднявся.

— Ти бачиш його? — спитав я, вдивляючись у запаморочливу висоту колодязя.

Відповіддю мені став постріл, і куля зрикошетила поруч зі мною від стіни; слідком пролунав іще один постріл, і куля брязнула об долівку під моїми ногами. Я відскочив, відчуваючи, як важким молотом у грудях загупало серце.

— Сюди! — скрикнула Емма. Схопивши за руку, вона потягла мене вбік, туди, де нас не дістануть Голанові кулі: під самі сходи.

Ми здолали кілька сходинок — сходова конструкція розгойдувалася, мов човен у вітряну погоду.

— Як страшно! — скрикнула Емма, хапаючись побілілими пальцями за перила. — Навіть якщо ви видеремося догори і не впадемо, то він постріляє нас!

— Якщо ми не зможемо піднятися, — сказав я, — то хоч спробуємо скинути його. — І я розгойдував сходи туди-сюди, трясучи їх і гепаючи ногами, щоби вони стрясалися аж догори. Якусь дещицю секунди Емма витріщалася на мене так, наче я з глузду з’їхав, але швидко второпала мій задум і теж засмикала сходи разом зі мною. Невдовзі вони вже розгойдувалися, мов оскаженілі.

— А що, як завалиться вся конструкція? — гукнула Емма.

— Сподіваймося, що не завалиться!

І ми засмикали сходи ще дужче. Поруччя гойдалося так сильно, що я заледве втримував його. Ми почули, як Голан вибухнув добірною лайкою, — і якийсь предмет, заторохтівши сходинками, впав неподалік.

Спершу я подумав: «Слава Богу, мабуть, це клітка» — і кинувся повз Емму, щоби подивитися.

— Ти куди?! — скрикнула вона. — Він тебе встрелить!

— Не встрелить! — скрикнув я у відповідь, тріумфально потрясаючи пістолетом Голана. Він був важкий і ще теплий від пострілів, а я й гадки не мав, скільки патронів у ньому лишилося і як це перевірити у темряві. Я був спробував пригадати що-небудь корисне з тих нечисленних уроків стрільби, які дав мені дідо, але не зміг і побіг назад до Емми.

— Тепер він у пастці там, нагорі, — сказав я. — Наразі нам слід не поспішати і спокійно з ним поговорити, спробувати умовити його, бо хтозна, що він може зробити з пташками.

— Я умовлю його так, що він полетить через перила, — відповіла Емма, стиснувши зуби.

І ми полізли вгору. Сходи розгойдувалися і були такі вузькі, що ми могли підніматися лише вервечкою, пригинаючись, щоби не тріснутися головою об горішню сходинку. Я молив Бога, щоби ті кріплення, які ми розхитали, витримали і не дали сходам обвалитися.

Наблизившись до майданчика, ми уповільнили ходу. Вниз я дивитися не наважувався, і думав тільки про мої ноги на сходинках, мою руку, якою я чіплявся за перила, та пістолет, який я тримав у другій руці. Нічого іншого для мене не існувало.

Зусиллям волі я вгамував свої