О. Генрі - Вождь червоношкірих: Оповідання

Людина може надивитися стільки всякої всячини, що вже не поверне голови, щоб подивитися, як горить тримільйонний особняк, або повертається з гастролей знаменитий актор, або як хвилюється Адріатичне море. Але дайте їй тільки трохи попасти овець, і вона качатиметься зо сміху, тільки-но хтось заспіває «Могильний дзвін, могильний дзвін!», і відчуватиме щире задоволення від гри в карти з жінками.

Одне слово, далі — більше. Огден дістає пляшку бурбонського, і ми остаточно забуваємо про наших овець.

— Пам'ятаєте, — говорить Огден, — приблизно місяць тому в газетах писали про напад на швидкий потяг Канзас — Техас? Було викрадено п'ятнадцять тисяч доларів кредитними білетами, а провідника поштового вагона поранено в плече. І кажуть, що все це — діло рук однієї людини.

— Щось пригадую, — говорю я. — Але такі речі трапляються настільки часто, що мозок пересічного техасця не в змозі утримати їх у пам'яті. І що ж, злочинця захопили на місці злочину? Чи зловили, схопили і передали до рук правосуддя?

— Він утік, — говорить Огден. — А сьогодні я прочитав у газеті, що поліція натрапила на його слід десь у наших краях. Усі викрадені банкноти були, як виявилося, однієї серії — першого випуску Другого Національного банку міста Еспінози. Простежили, де грабіжник міняв ці банкноти, і слід привів сюди.

Огден наливає собі ще бурбонського і підсовує пляшку мені.

— Що ж, — говорю я, відсьорбнувши ковточок цього царського напою, — для залізничного нальотчика не так вже й безглуздо придумано — сховатися на якийсь час у тутешній глушині. Овеча ферма, мабуть, найкраще для цього місце. Кому спаде на думку шукати такого відчайдушного бандита серед співочих пташок, баранців та польових квіточок? А що, — говорю я, скосивши очі на Огдена і ніби придивляючись до нього, — у газетах не дано прикмет цього єдиноборця? Якихось відомостей щодо об'єму, ваги, лінійних вимірів, крою жилета чи кількості запломбованих зубів?

— Ні, — говорить Огден. — Він був у масці, і ніхто не міг його добре розглянути. Але з'ясовано, що це відомий залізничний грабіжник на ймення Чорний Білл, бо той завжди працює сам-один, і, крім того, у поштовому вагоні знайшли хустку з його міткою.

— Схвалюю Чорного Білла, — кажу я. — Він правильно зробив, якщо сховався на овечому ранчо. Гадаю, що їм його не знайти.

— Оголосили винагороду — тисячу доларів за його піймання, — говорить Огден.

— На біса мені ці гроші, — кажу я, дивлячись містерові вівчареві просто в очі. — Досить з мене і дванадцяти доларів на місяць, які я у вас отримую. Мені потрібен відпочинок. Аби тільки нашкребти грошенят, щоб сплатити квиток до Тєксаркани, де мешкає моя вдова матінка. Якщо Чорний Білл, — говорю я, багатозначно дивлячись на Огдена, — отак із місяць тому подався до цих країв… і купив собі невелике овече ранчо і…

— Стривайте, — говорить Огден і з досить-таки лютою пикою підвівся зі стільця, — це що за натяки?

— Жодних натяків, — кажу. — Я беру суто гіпотонічний[292] випадок. Якби, — говорю я, — Чорний Білл забрів сюди і купив собі овече ранчо і найняв би мене няньчити його овець і грати їм на сопілці, та поводився би зі мною чесно і по-товариськи, от як ви, — йому б не довелося мене побоюватись. Людина для мене завжди людина, які б не траплялися в неї труднощі із залізничними потягами чи з вівцями. Тепер ви знаєте, чого від мене чекати.

Обличчя Огдена стало чорнішим за кавову гущу. Секунд із дев'ять він мовчав, а потім розсміявся.

— Ось ви який, Сент-Клере, — говорить він. — Що ж, коли б я був Чорним Біллом, то не побоявся б довіритися вам. А зараз давайте перекинемось у карти… якщо, звичайно, вам не неприємно грати з грабіжником.

— Я вже висловив вам свої почуття, — кажу я, — і притому без жодної потайної думки.

Тасуючи карти після першої здачі, я, ніби ненавмисне, запитую Огдена, звідки він.

— О, — говорить Огден, — я з Міссісіпі.

— Гарна місцинка, — кажу я. — Мені не раз доводилося там зупинятись. Тільки простирадла трохи сируваті і щодо харчів не густо. Хіба не так? А я ось, — говорю я йому, — із узбережжя Тихого океану. Може, бували колись?

— Суцільні протяги, — говорить Огден. — Але якщо вам доведеться побувати на Середньому Заході, пошліться на мене, і вам наллють каву крізь ситечко і покладуть грілку в ліжко.

— Гаразд, — кажу я. — Адже я не хотів вивідати у вас номер вашого особистого телефону або дівоче прізвище вашої тітоньки, яка викрала пресвітеріанського священика з Кемберленда. Мені-то що? Я намагаюсь тільки втлумачити вам, що з вашим вівчарем ви у цілковитій безпеці. Ну, годі нервуватися, грайте уважніше.

— Втовкмачиться ж людині, — говорить Огден і знову сміється. — А чи не здається вам, що, коли б я був Чорний Білл і у мене виникла думка, що ви мене підозрюєте, я давно би пригостив вас кулею з вінчестера і тим заспокоїв би свої нерви, якби вони у мене розігрались?

— Не здається, — кажу я. — Той, у кого вистачило духу самому пограбувати потяг, ніколи такої штуки не утне. Я не дарма поблукав світом — знаю, що в них там щодо дружби міцно. Не те щоб я, містере Огдене, — говорю я йому, — будучи при вас овечим пастухом, напрошувався вам у друзі. Але за сприятливіших обставин ми, може і зійшлися б ближче.

— Забудьте на деякий час про овець, прошу вас, — говорить Огден, — і зніміть карту — мені здавати.

Днів через чотири після цього, коли мої баранчики мирно полуднували коло річки, а я заглибився у тонкощі приготування кави, переді мною постала якась загадкова особа, що прагнула зобразити із себе саме те, що їй хотілося зобразити. Вона нечутно підкралася по траві верхи на коні. Судячи з одежі, це було щось середнє між детективом з Канзасу, собачником із Батон-Ружа і відомим розвідником Буффало Біллом. Очі та підборіддя цього суб'єкта аж ніяк не свідчили про бойовий досвід, і я зметикував, що він просто, нишпорка.

— Пасеш овець? — запитує він мене.

— На жаль, — відповідаю я, — перед лицем такої непохитної проникливості, як ваша, у мене не вистачає нахабства стверджувати, що я тут реставрую старовинну бронзу або змащую велосипедні колеса.

— Щось ти, здається мені, не схожий на пастуха: і одягнений не так, і говориш не так.

— А ви зате говорите так, що дуже схожі на те, що мені здається.

Тут він запитав мене, у кого я працюю, і я показав йому на ранчо Чикіто в тіні невеликого пагорба, милі за дві від мого вигону. Після цього він