Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

був колір нашого логотипа, який було спроектовано на величезному екрані з іншого боку залу. За столом, обличчям до публіки, сиділи чоловік десять: Дункер — у центрі, директори — поруч із ним і ще кілька незнайомих людей. За їхніми спинами були рядами розставлені близько п’ятдесяти крісел, мабуть, для запрошених. Я впізнав лише кілька знайомих облич: колег, напевно, ретельно відбирали.

Метрів за десять до столу фінансовий директор обернувся й рукою зробив мені знак почекати, а сам підійшов до інших директорів, які сиділи за іншим столом. Я залишився сам, кинутий посеред сцени, немов меблі, які поставили, не погодивши розташування. За такої ситуації важко не почуватися дурнем… Я засунув руку до кишені, удаючи байдужість, але насправді мені було дуже незатишно і принизливо бути виставленим ось так, у парадному сірому костюмі, усім на сміх.

Фінансовий директор стояв перед президентом, злегка нахилившись уперед. Їхню розмову я чути не міг, але було ясно, що моя кандидатура внесла трохи безладу в намічений сценарій.

Дункер кілька разів брався розмахувати руками, показуючи пальцем собі за спину, туди, де стояли крісла. Ні він, ні інші жодного разу на мене не глянули. А я стояв, як заколочена в сцену паля, і не насмілювався звести очі на публіку.

Нарешті фінансовий директор підійшов до мене й покликав за собою.

— Сядьте, будь ласка, он там, — сказав він, показавши на крісло, що його якийсь здоровань ніс на руках із задніх рядів.

Я пішов у той бік, задоволений, що можу, нарешті, хоч якось рухатися, а перш за все — відвернутися від публіки. На мій превеликий подив, цей тип поставив крісло на віддалі, метрах у п’яти-шести від решти. Чортзна-що… Мене ізолювали, як зачумленого. Я сів, відчуваючи, як у мені закипає гнів. І цей гнів одразу надав мені мужності. Тепер я жадав реваншу.

За кілька секунд один із незнайомців, що сиділи за столом, підвівся й підійшов до мене. Представившись ревізором, він попросив показати документи, а потім дав мені підписати якийсь папірець, який я побіжно пробіг очима по діагоналі. Це була декларація про те, що я висуваю свою кандидатуру. Він тут же повернувся на місце, знову залишивши мене наодинці. Зі свого крісла я міг бачити тільки спини директорів: рівну лінію темних костюмів. Сиве волосся єдиної серед них жінки було коротко підстрижене, немов вона прагнула затушувати свою жіночність, щоб краще інтегруватися в їхнє середовище.

— Пані та панове, вітаю вас.

Голос звучно пролунав у потужних динаміках, і залом прокотилася хвиля покашлювань, немов люди вирішили, що більше відкашлятися їм не дозволять. А потім настала тиша.

— Мене звати Джекі Кер’єль, я фінансовий директор «Дункер консалтинг». Я уповноважений відкрити наші щорічні загальні збори, повідомивши вам деякі дані, як того вимагає статут. Почну з підрахунку присутніх і з…

І він довго й монотонно перераховував рядки цифр: показники рентабельності, квоти, результати, суми заборгованостей, можливості самофінансування, розподіл грошових потоків… Новачок, напевно, запитав би себе, навіщо все це потрібно. Я слухав неуважно, а сам спостерігав за залом. Ніколи б не подумав, що раптове падіння акцій збере стільки народу. Це було вищим за моє розуміння… Напевно, на серці їм тривожно й кепсько. Збори обіцяли бути бурхливими. Я розумів, що мені треба радіти, тому що тільки така аудиторія давала мені шанс зібрати потрібну кількість голосів, незважаючи на присутність великого акціонера. Але для мене справа була не в цьому. Мені було страшно виступати в такому величезному залі, де мене звідусіль видно й чутно і де слухачі оточують мене зусібіч. Просто кошмар якийсь. Це понад силу. Події мене перемагали, я опинився явно не на своєму місці. Моє місце… А де воно, моє місце? Може, я створений для того, щоб посідати менш відповідальний пост? Хто його знає… Напевно, так було б спокійніше. Але чому? У будь-якому разі справа не в рівні освіти. Відомо безліч винятків. Може, справа в моїй особі? Але серед наших начальників, таких різних, я не бачив жодної видатної особистості. Ні, тут, безсумнівно, було щось іще. Може, ми несвідомо перебуваємо під впливом середовища, у якому народилися, і це воно перешкоджає тому, щоб ми піднімалися на щабель, що перевищує рівень нашої сім’ї? Може, ми самі собі не дозволяємо туди забратися? Або, вийшовши за межі планів, які будували наші батьки, ми в глибині душі відчуваємо, що опинилися в забороненій зоні? Не виключено… Але правильно й те, що просування соціальними щаблями дає нам відчуття особистого зростання…

— Якщо у вас є запитання, прошу їх поставити, а ми намагатимемося максимально вичерпно на них відповісти. Реєстратори з мікрофонами ходять по залу. Якщо ви хочете висловитися, дайте їм знак підійти.

Почався сеанс запитань-відповідей, який тривав цілу годину. Той із директорів, до кого було звернене запитання, відповідав просто з-за столу. Деякі говорили лаконічно, деякі довго й нудно, присипляючи публіку численними деталями.

— Тепер я передаю слово нашому президентові, Марку Дункеру, кандидату на наступний термін. Він ознайомить вас із власним поглядом на ситуацію, що склалася, і надасть вашій увазі свою стратегію на майбутнє.

Дункер підвівся й рішучим кроком вийшов на середину сцени, де розташовувалася трибуна з пюпітром, до якого кріпився мікрофон. На відміну від Кер’єля, він не став говорити, сидячи за столом, хоча стіл був обладнаний так само. Він уважав за краще відокремитися від решти, з’явитися в образі лідера.

У залі стало тихо. На його виступ явно чекали.

— Друзі мої, — сказав він удавано дружнім тоном, який чудово опанував для моментів, коли йому було так треба. — Дорогі мої друзі, перш за все, дозвольте подякувати вам за те, що вас сьогодні так багато. Я дуже вдячний вам за відданість нашій фірмі і за ваш інтерес до її майбутнього…

Негідник був неперевершений…

— Ми опинилися в парадоксальній ситуації: компанія ще ніколи не була в такій хорошій формі, і про те свідчать результати, з якими вас ознайомив наш фінансовий директор. Водночас курс наших акцій ніколи не падав так низько…

Його впевненість у собі й величезна харизма болісно нагадали мені про мої власні недоліки і слабкості. Який вигляд я матиму на тлі такого блискучого оратора?

— У тих методах, через які нас критикує преса, особливо один журналіст, немає нічого екстраординарного. У нашій професії це така собі розмінна монета, і, як правило, це нікого не шокує. Але мені хотілося б сподіватися, що вся ця критика і всі напади — не більше ніж заздрість слабких щодо до сильних.

Швидко ж