П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

Карло, не відриваючи погляду, не рухаючись, у тій самій позі, у якій стояли, коли озирнулися. Миготливий вогник освітлював їхні чорні від диму обличчя, на яких блищали тьмяні, непорушні та безживні очі. Серед них був ще й четвертий, який не показувався відразу. Власне, він простягся на купці каміння неподалік вогню, на вогкій траві, він був загорнутий в укривало. З його лігва виднілося лише обличчя, воно було кругленьким та блідим, майже жовтим. Він теж дивився у бік Карлового авта, однак його зборював сон і повіки закривали йому зіниці, котрі затуманювались, ніби засліплені.

— Повертай, — промовив з водійською впевненістю Кармело, заклопотаний іншими думками, уважно роздивившись і вирішивши, що це не слушне місце й треба шукати інше поле. Карло, слухняний, мов турист, так і зробив. Він знову завів машину й, сліпо підкоряючись, розвернувся на алеї, поїхавши тим же шляхом у зворотному напрямку. За кілька сотень метрів Кармело знову наказав: «Вертай ліворуч». І Карло, наче задихаючись від бажання сліпо коритися йому, слухняно повернув на вуличку, що за купкою зовсім однаковісіньких будиночків повертала у темінь, мабуть, простягаючись уздовж іншого краю неозорих луків, поздовж якого тягнеться алея. Ось воно як було: двічі чи тричі круто повернувши, цілком змінюючи напрям, дорога йшла через міст, проходила вздовж купи халупок і потім йшла прямо, крізь шпилястий квартал, де видавався великий купол, а над обрієм виднілася довга розщілина у густих хмарах, — який показався ще раніше праворуч, а потім углибині поля завбільшки зі злітний майданчик.

Уздовж узбіччя поля, над колючими горбами, вкритими зимовою травою, над купами сміття та перегною тут теж світилися вогнища. Вони були далеко один від одного, ніби сигнали, які подають вартові. Біля першого, оточена безбарвним світлом та хмариною чорного диму (палили покришки), показалася повія у червоній короткій спідничці, що трохи прикривала стегна, тримаючи маленьку чорну сумочку. Поруч, спиною до нас, стояв її клієнт, одягнений у бідні старечі лахи, що мішкувато висіли на його покрученому тілі. Й поряд з іншими вогнищами, якщо гарно придивитися, виднілися поодинокі темні постаті.

— Зупини отут, — спокійно мовив Кармело.

Вони знаходилися між двома вогнищами, біля темного й піднесеного відрізка узбіччя, за яким на полі займалися мокрі горби. Карло зупинив машину біля напіврозчиненої хвіртки у довгому заборі. За огорожею був пустий спортивний майданчик. За ним стояв пліт з надламаними краями, який понівечила зима, але він ще досі був вкритий листям, а за плотом — ще один квартал. Будівлі у цьому кварталі були низенькі, як бараки, на три чи чотири поверхи, голі, сірі, облуплені, побудував їх якийсь прораб. Та цей район теж був величезним, його вікна меланхолійно світилися, він височів проти неба, на якому сонце, що зайшло вже давненькоa[191], лишило свій таємничий, ледве помітний слід.

Кармело вийшов з машини із розбійницьким виглядом, поправляючи свій елегантний білий тренч зі стоячим коміром. Він майже усміхався очима. Карло пішов слідом, почуваючись так, ніби він голим занурився у несподівано тепле повітря кварталу, який нагадував йому Середній Схід, Дамаск чи околиці Каїра, саме ті місця, де він почувався чужинцем, приреченим бачити у кожній речі, що оточує його, екзотику, відірвану від історії. Він пішов за Кармело через нешироке узбіччя, углиб поля, що простягалося скільки сягають очі, аж до вогнів удалині. Сліпа насолода від покори взагалі позбавляла його неспокою, властивого буржуа, який знав про цей світ лиш те, що він існує; та він добряче стережеться того, щоб у будь-який спосіб поглибити про нього свої знання. З іншого боку він бачив у Кармело таку саму таємницю більшої мужності та наповненості життя яку він через расистські погляди приписував якості життя у кварталах, де мешкають бідняки, а тому почувався у його присутності нижчим за нього (тієї миті він був від того щасливим). Але ось Кармело повернувся до нього й галантно подав йому руку, допомагаючи Карло підніматися й спускатися по брудних земляних буграх, вкритих колючим камінням та жмутами бридкої трави. Після цього несподіваного галантного і дещо хвастливого вчинку, який мав на меті допомогти й захистити, Карло ніби впав у транс: покора мала бути сліпою, безмежною. Ґречність Кармело — це лише доказ його сили. Для того, щоб ще більше підкорити свою згідливу жертву, його жага володіти використала цей лицарсько-церемоніальний жест, за яким, насправді, ховалася справжня народна ввічливість: захищаючи свою жертву таким чином, він втішав та приборкував її. Через усе це Карло відчував настільки нестримні емоції, що затремтів й майже розплакався, це був ніби радісний вияв якоїсь дивної вдячності. Він слухняно йшов за своїм поводирем, що радо вів його за собою, — сильно стискаючи його руку своєю великою рукою й навіть цього не усвідомлюючи, у випадково обране місць, яке він уже добре знав і куди Карло прийшов уперше.

За вервечкою вогнищ, розпалених повіями, що поодиноко хиталися у напрямку нового кварталу, сяючи у поволоці, ніби великий шпичастий мур прадавнього міста, узвишшя згладжувались, і далі поле ставало рівнішим. Кармело, відпустивши руку Карло, далі покрокував прудкіше. За кілька сотень метрів вони дісталися великої металевої сітки, яка була то тут, то там розірвана. У цьому місці на землі з'являлися канавки, встелені густішою й чистішою травою. Це була майже середина того неозорого простору землі, а навкруги, вдалечині, проти щораз відмінних небес, блищали вогники різних кварталів (показалися також Кастельські гори: це були ледь темніші за чорно-синє небо, адже наразі місяць тіні, що проглядав з найтоншого й найдовшого просвіту у хмарах, яскравіше, майже переможно сяяв над поволокою, що вкривала землю).

— Отут, — мовив Кармело й простягся, підперши голову ліктем, збоку у траві. Він спостерігав за Карло з іронією, але то була ласкава іронія, частково вона стосувалася і його самого.

Карло, поспішно й без жодного слова, простягся поруч з ним, опустивши голову. Серце калатало у нього всередині, ніби гуркіт водоспаду: порожнину у самому низу живота стискало майже до спазму, та Карло волів би, щоб це тривало вічно. Одначе Кармело мав щодо цього іншу думку. Й від того серце Карло знову наповнилося радістю. Ця радість була майже нестерпною; і не було жодного її вияву. Треба було суворо дотримуватись тиші. Кармело, одначе, не мав наміру дозволяти Карло мучитись очікуванням. І справді, ще ширше усміхаючись своєю іронічною посмішкою, за якою цього разу, мабуть, ховалося незначне зніяковіння, він узяв руку Карло, майже відчуваючи страх виявити неповагу до нього, з почуттям ніжності, яке зазвичай мають до своєї жертви, поволі наближаючи до себе, аби не