Іван Павлович Багряний - Сад Гетсиманський

Що ж йому робити?! Перед Давидом вставала та сама дилема, що повставала перед кожним і що встала була й перед Андрієм. Лише Андрій цього питанння не ставив на порядок денний камери і ні в кого не питав поради. Бо в таких питаннях в кого питати поради?! Давид поставив це питання. Ні, його поставила юнацька безмежна віра в людей, надія, що ось так багато людей могли б йому чимсь допомогти. І кожен хотів би йому допомогти.

Як завжди, в людському горі все ж знаходяться порадники, зворушливі й щирі, які всім серцем хочуть добра. Лише біда в тім, що кожен до поняття добра підходить із своєю душею, зі своєю міркою. А коли це людина старша, сива, з великим життєвим досвідом, то їй тяжко перечити.

Професор доктор Литвинов від всієї душі хотів добра Давидові. Він голубив його рукою, як сина, й пошепки говорив йому, вливав у самісіньку душу свій найщиріший намір:

— Слухайте, Давиде! Ви молодий. Вам ще треба жити… Ви маєте матір, ви маєте, мабуть, кохану… Для чого вам калічити себе?.. Цієї проклятої машини ви не переборете… Ніхто її не переборе… Ніхто!.. Так будьте ж розумним — коліться, доки вас не скалічили. Дайте їм все, що вони вимагають, чим то буде безглуздіше, тим краще. Адже там не дурні сидять і добачуть безглуздя, й одвіють його, як полову. І вони вас не покарають тяжко. О, ні, вони вас не покарають тяжко. Отакого от… Ну, дадуть п’ять років концтабору. Але що для вас п’ять років?! Ви молодий. Ви їх перебудете й повернетесь живий… Коли ж вас скалічать або доведуть до божевілля — ви вже ніколи не повернетесь… А вони вас скалічать і все одно засудять, і то ще тяжче засудять! Не будьте ж нерозважним… В цім усім нема іншого вибору, юначе, — або загин, або вихід в табори. А в таборах теж можна ж жити… Ви молодий, і ви їх перебудете… Коліться!.. .

Так говорив Литвинов, сивий професор Литвинов. Він говорив це щиро, з самої душі. Він це все не раз передумував за довге сидіння, за безкінечну черідку днів і ночей. І не один слухав і в душі згоджувався. Не один мав у тому моральну потіху, виправдання власного падіння, тому згоджувався. А дехто згоджувався з нудьгою, бо не було іншого розумного виходу, якщо людина хотіла жити. Існувала ж теза, що «з безглуздям треба боротися безглуздям, доводячи його до абсурду». Більшість згоджувалися тому, що вже саме так зробили…

Давид слухав, і видно було, що слова Литвинова діють на нього в бажанім для Литвинова напрямку. Логіка професора убійча. Та тільки ж було й видно, як по Давидовому обличчі ніт–ніт та й перебігала хвиля не то вагання, не то раптового протесту, не то палючого сорому від якоїсь думки, може, від уяви, як то він зможе те все, чого вимагає слідчий, виконати… Його шляхетна душа, наткнувшись на цю думку, ставала цапки.

«Перескочить чи не перескочить?» — думав Андрій, дивлячись на юнакове обличчя з почуттям глибокого жалю.

Професор Литвинов замовк, наголосивши востаннє свою пораду.

Давид звісив голову й довго сидів мовчки. Все, що говорив професор, здається, своєю логікою вибило будь–які аргументи в його душі. Професорові поради й мотивації так само ствердив Приходько. Всі інші мовчали.

Андрій дивився на Давидове схилене обличчя, на його майже дівочий профіль, в якому щось було біблійного, либонь, від тих отроків, що їх вкинуто було в піч вогненну і що в тій печі не згоріли (але ж то була не та піч! В ось цій печі все згорає!), дивився на всю його зігнуту постать тендітну, створену не для тортур, що відповідала й всій його душевній конституції, створеній теж не для тортур, і думав не про поради, думав про щось інше… Він думав чомусь про одного юнака, теж жида з походження, що він його бачив колись у цій таки тюрмі і що був єдиним жидом наглядачем (коридорним) на цілу тюрму, — то була рідкість неабияка, бо обслуга і тюремна варта складалися виключно з Авдрієвих одноплеменців, людей, прославлених репутацією вірних і твердих служак. Той жид був зовсім молоденький, такий як і Давид, кучерявий, інтелігентний — очевидно, перед тим був студент чи щось в тім роді. Завжди був мовчазний, лише очі дивилися на в’язня чемно.

Одного дня цей наглядач з шумом відчинив двері, покинув їх навстіж і побіг до вікна зачиняти його. Десь у коридорі розтиналися несамовиті крики й стогін, і то він вбіг зачиняти вікно, щоб не чути було криків на подвір’я. Руки в юнака тремтіли, чоло було вкрите потом і він, забувши, що в камері є в’язень, розгублено викрикував:

— Я не можу!.. Я не можу!.. Я не можу!..

З того, вигукуваного з самого серця з почуттям сорому, болю, огиди, протесту, «Я не можу!» Андрій зрозумів, що цей юнак з обов’язку служби щойно був присутній при мордуванні людини, й його шляхетна душа не витримала.

«Я не можу!»

Давид теж не зможе, бо його душа створена не для таких речей. Але, якщо він має шляхетну душу і не здібен на мерзость, то тоді чи зможе він встояти проти мерзості? Він не встоє, мабуть, проти тортур але чи встоє він проти мерзості?!

Давид сидів зігнутий і за кожним шерехом в коридорі здригав. Чекав виклику. Він був, як натягнута струна, й вібрував від кожного стуку, від кожного грюку за дверима.

По якомусь часі, як в камері вже про його справу забули, Давид тихо підійшов до Андрія й сів поруч. Сидів і дивився великими, зволоженими очима й чекав, нічого не кажучи. Він чекав, чи не скаже чогось Андрій. Що він порадить? Що він порадить? Нареші Давид зітхнув, подивився Андрієві в очі з глибокою довірою й з признанням його авторитету й ледве чутно прошепотів:

— Що мені робити?!.

Ну що Андрій може цьому юнакові відповісти? Андрій помовчав роздумливо, подивився на Давидові набряклі плечі, на правильні, витончені риси обличчя й звернув увагу на круто заломлені брови — о, цього раніше Андрій не помічав! Давидові брови можуть так круто заламуватись!

Ви маєте матір, Давиде?

— Так.

— І кохану?

— Так.

— І любите їх? І вони люблять вас?

— Так.

Павза.

— Давиде! В цій ситуації може