Стівен Кінг - Зелена миля

два! — уражено й сердито відказав Дін. Він зірвав із себе окуляри й заходився люто натирати їх об сорочку. — Що це за шахрайські оборудки?

— Для тих молодих, у кого діти до школи ще ходять, — відповів йому Брутал. — Ми з Гаррі холостяки. Пол одружений, але його діти повиростали й принаймні живуть уже окремо. Ми тут задумали mucho[65] божевільний фінт вухами; я думаю, нас майже напевне зловлять. — Він глянув на мене розважливим поглядом. — Поле, ти не озвучив одного. Якщо ми навіть зуміємо витягти його з каталажки, але цілющі пальці Коффі не допоможуть, Гел Мурз, швидше за все, здасть нас власноруч.

Він дав мені можливість відповісти, а може, навіть обурено спростувати. Але я не міг, тому просто мовчав. Брутал розвернувся до Діна й повів далі:

— Зрозумій мене правильно, з роботи тебе теж попруть, але хоч є шанс, що за ґрати не запроторять, якщо піде хвиля. Персі подумає, що з ним зіграли злий жарт; якщо ти будеш за столом чергового, то зможеш сказати, що те саме думав, а ми тобі нічого не казали.

— Усе одно мені це не подобається, — впирався Дін. Але вже було зрозуміло, що хоч-не-хоч, а він погодиться. Думка про дітей переконала його остаточно. — І це має бути сьогодні? Ви впевнені?

— Якщо вже робити, то краще сьогодні, — сказав Гаррі. — А то я ще подумаю-подумаю і втрачу мужність.

— Давайте тоді я займуся лазаретом, — запропонував Дін. — Хоч це ви мені довірите, правда?

— Якщо ти зробиш усе необхідне й не попадешся, — сказав Брутал.

Діна це, вочевидь, образило, і я поплескав його по плечу.

— Одразу, як зможеш, коли прийдеш на роботу й запишешся… домовились?

— Обов’язково.

І тут, неначе за моєю командою, дружина просунула голову в двері.

— Кому ще чаю з льодом? — весело спитала вона. — Брутусе, може, тобі?

— Ні, дякую, — відмовився він. — Мені б зараз віскі хильнути не завадило. Але за цих обставин краще не треба.

Дженіс подивилася на мене: усмішка на губах, тривога в очах.

— Поле, до чого це ти мені хлопців підбиваєш? — Та перш ніж я встиг навіть подумати про формулювання відповіді, вона махнула рукою: — Але мовчи, я не хочу знати.

3

Згодом, коли інші роз’їхалися і я вже вдягався на роботу, вона взяла мене за руку, розвернула й зазирнула в очі з несамовитою наполегливістю.

— Мелінда? — спитала вона.

Я кивнув.

— Поле, ти можеш зробити для неї щось? Справді щось зробити чи все це просто бажане за дійсне, мрії, спричинені тим, що ти вчора вночі побачив?

Я згадав очі Коффі, руки Коффі, ту свою загіпнотизовану ходу до нього, коли він мене покликав. Я згадав, як він простягав руки до розтрощеного напівмертвого тільця Містера Джинґлза. «Поки ще є час», — сказав він тоді. І рій чорної комашні побілів і зник.

— Я думаю, ми — єдиний шанс, що в неї лишився, — зрештою відповів я.

— Тоді скористайтеся ним, — сказала вона, защібаючи на мені ґудзики нового осіннього пальта. Воно висіло в шафі з початку вересня, але надів я його тільки втретє чи вчетверте. — Скористайтеся.

І вона практично виштовхала мене за двері.

4

Того вечора — у багатьох розуміннях найдивнішого в моєму житті — я на зміну заступив о шостій двадцять. У повітрі, здавалося, досі витав слабкий, але тривкий запах паленої плоті. Напевно, то була ілюзія, адже двері блока й комори цілий день були розчинені навстіж, а попередні дві зміни годинами тут усе вишаровували. Але все це не могло обдурити мій ніс. І повечеряти я б теж навряд чи зміг, навіть якби не був переляканий на смерть тим, що на нас чекало того вечора.

Брутал зайшов у блок за чверть сьома, Дін — за десять хвилин до сьомої. Я спитав Діна, чи не сходить він у лазарет, по електрогрілку для мене, бо я, здається, потягнув уночі спину, коли переносив тіло Делакруа до тунелю. Дін відповів, що сходить із радістю. По-моєму, він навіть хотів мені підморгнути, але стримався.

Гаррі заступив на зміну за три хвилини сьома.

— Вантажівка? — спитав я.

— Там, де ми й говорили.

Поки що все йшло чудово. Далі був незначний період часу, коли ми стояли біля столу чергового, пили каву й ретельно оминали в розмові те, про що всі думали й на що сподівалися: що Персі спізнюється, що Персі може взагалі не прийти. Зважаючи на недоброзичливі відгуки про те, як він виконав страту, це здавалося щонайменше можливим.

Але Персі, вочевидь, дотримувався старої аксіоми про те, що треба знову вилазити на коня, який тебе скинув. Бо о сьомій нуль шість він виник у дверях, променистий у своїй синій уніформі, з пістолетом з одного боку та пекановим кийком у жалюгідному вручну зробленому чохлі — з іншого. Він пробив картку обліку робочого часу і сторожко подивився на нас усіх (крім Діна, бо той ще не повернувся з лазарету).

— Стартер не крутив, — сказав він. — Довелося корбою.

— О-о, — протягнув Гаррі. — Бідолашечка.

— То сидів би вдома, поремонтував те кляте відро з гайками, — лагідно промовив Брутал. — Нам би не хотілося, щоб ти руку потягнув, правда, хлопці?

— Ага, ще й як би хотілося, — огризнувся Персі, але мені здалося, що відносна м’якість голосу Брутала його переконала. І це було добре. Бо наступні кілька годин нам доведеться балансувати з ним на тонкій грані — бути не надто ворожими, але й не надто доброзичливими. Після минулої ночі йому навіть найменша порція люб’язності видаватиметься підозрілою. Заскочити його без щита нам не вдасться, ми всі це розуміли, але я думав, що коли правильно все розіграти, то він трохи послабить захист, і на цьому ми його підловимо. Важливо було робити все швидко, але не менш важливо (принаймні для мене), щоб ніхто не постраждав. Навіть Персі Ветмор.

Дін повернувся і злегка мені кивнув.

— Персі, — сказав я, — хочу, щоб ти пішов у комору й вимив там підлогу. Сходи в тунель також. А потім можеш написати звіт про минулу ніч.

— Оце творча роботка буде, — зауважив Брутал, зачепивши великими пальцями петлі на поясі й дивлячись у стелю.

— Ви, хлопці, веселіші за єблю в церкві, — сказав Персі. Але, поза тим, не протестував. Навіть не вказав на очевидне: що підлогу там того дня вже мили разів зо два. Підозрюю, що він просто зрадів нагоді опинитися подалі від нас.

Я переглянув рапорт попередньої зміни, не побачив нічого тривожного, а потім пройшовся