Люсі Мод Монтгомері - Енн із Інглсайду

міряла кроками власну кімнату. Що це з нею? Невже вона перетворюється на одну з тих діткливих істот, яких дратують усі довкола? Останніми днями все викликало в неї напади люті. Їй так набридли нескінченні, одноманітні обов’язки… набридло зносити примхи своїх домашніх! Колись вона була щаслива дбати про свій дім та сім’ю, але тепер мовби й не звертала уваги на те, що робила. Вона почувалася, наче в жахливому сні, коли зі зв’язаними ногами хочеш когось наздогнати.

Найгірше було те, що Гілберт не помічав у ній жодних змін. Зранку до ночі він працював і не цікавився нічим, крім своєї роботи. Того дня за обідом він звернувся до неї хіба із проханням: «Подай, будь ласка, гірчицю».

«Звісно, я можу розмовляти зі столами й стільцями, — скрушно думала Енн. — Ми стали одне для одного звичкою — і не більше. Учора він не помітив моєї нової сукні. І я вже й забула, коли він останнього разу кликав мене „моя дівчинко“. Певно, таке зрештою стається з усіма подружжями. Більшість жінок мусять відчути це. Він просто сприймає мене, як належне. Робота — ось що має значення для нього. Ох, де ж та хустинка?»

Енн витягла хустинку й сіла на стілець, щоб упитися своїм горем. От і минуло Гілбертове кохання. Коли він цілував її, то робив це знічев’я, за звичкою. Уся романтика зникла з їхніх стосунків. Давнішні жарти, з яких вони так весело сміялися колись, тепер набули трагічного відтінку. Невже вона могла вважати, що це кумедно? Монті Тернер, який цілував дружину систематично, раз на тиждень, і вів нотатки, щоб не забути. («Хіба жінці потрібні такі цілунки?») Кертіс Еймз, який зустрів свою дружину в новім капелюшку й не впізнав. Пані Дер, котра заявила: «Я не аж так люблю свого чоловіка, та якби він десь зник, мені б його бракувало». («Певно, Гілбертові бракувало б мене, якби я десь зникла. Невже ми дійшли до такого?») Нет Еліот, який по десяти роках шлюбу сказав дружині: «Знаєш, мені вже до смерті набридло бути жонатим». («А ми п’ятнадцять років одружені!») Що ж, мабуть, усі чоловіки такі. Панна Корнелія сказала б саме це. З роками їх стає дедалі важче тримати побіля себе. («Якщо його доведеться „тримати“, то я не хочу».) А проте була й пані Клоу, що гордо сказала на зборах Спільноти милосердя: «Ми з Теодором одружені двадцять років і він кохає мене так само, як у день весілля». Хоч, може, вона обманювала себе чи запевняла про людське око. І вигляд у неї був ледь не старший за весь її вік. («Цікаво, чи я вже здаюся старою?»)

Енн уперше відчула тягар своїх літ. Вона підійшла до дзеркала й критично оглянула себе. Еге ж, у кутиках очей видніли тонесенькі зморшки — помітні, утім, лише в яскравому світлі. Лінії підборіддя були незмінно чіткі й виразні. Обличчя її ніколи не палахтіло рум’янцем. У густім лискучім волоссі не було жодної сивої нитки. Та чи могли комусь насправді подобатися руді коси? Утім, ніс її досі був гарний. Енн дружньо поплескала його, пригадуючи миті, коли тільки він і залишався їй на втіху. Проте Гілберт сприймав її ніс як належне — певно, уже й забув, що вона має ніс. Можливо, йому, як пані Дер, бракувало б носа дружини, якби той десь зник з її обличчя.

«Треба піти перевірити, як почуваються Ширлі й Рілла, — смутно подумала Енн. — Принаймні їм, бідолашкам, я ще потрібна. Нащо це я так гримала на них? Тепер вони, мабуть, перешіптуються: „Якою лихою стає бідолашна мама“!»

І падав дощ, і не вщухав плаксивий вітер. Фантазія для цебер на горищі вмовкла, проте невпинний виспів цвіркуна у вітальні доводив Енн до безумства. У пообідній пошті виявилося два листи. Один був від Марілли, проте, згортаючи його, Енн зітхнула — Маріллин почерк ставав дедалі незграбніший і тремкіший. Другий лист був від пані Фаулер із Шарлоттауна — не надто близької знайомої Енн і Гілберта. Пані Фаулер просила лікаря Блайта із дружиною повечеряти в себе о сьомій годині у вівторок «і зустрітися з вашою давньою подругою, пані Довсон із Вінніпега — уродженою Крістіною Стюарт».

Лист упав на підлогу. Енн огорнула хвиля спогадів — подекуди геть неприємних. Крістіна Стюарт із Редмонду — дівчина, із якою, на думку більшості, був заручений Гілберт і до якої вона так ревнувала колись… Авжеж, двадцять років потому Енн визнала собі це — вона ревнувала, вона ненавиділа Крістіну Стюарт! Уже віддавна Енн не згадувала Крістіни, та добре пам’ятала її. Висока дівчина з обличчям, ніби витесаним зі слонової кості, великими темними очима й волоссям чорним, мов воронове крило — і з гордовитим усвідомленням своєї значущості. Хоча, безперечно, носата. Вродлива… так, очевидно було, що Крістіна дуже вродлива. Багато років тому Енн чула, буцім Крістіна «вдало вийшла заміж» і подалася на захід.

Гілберт поспішно вечеряв, готовий щомиті мчати до пацієнтів — у Глені була епідемія кору. Енн мовчки простягнула йому лист пані Фаулер.

— Крістіна Стюарт! Звісно, ми поїдемо! Я дуже хотів би зустрітися з нею — погомоніти про давні дні, — мовив Гілберт із радісним виразом, що вперше за кілька тижнів зійшов на його обличчі. — Вона, сердешна, мала свої біди. Ти знаєш, чотири роки тому вона втратила чоловіка.

Ні, Енн не знала. І звідки знав про це Гілберт? Чому не розповів їй? І невже ж він забув, що у вівторок річниця їхнього власного шлюбу — день, коли вони не приймали жодних запрошень, а їхали, щоб відсвяткувати вдвох? Нехай — вона не буде нагадувати йому. Хай погомонить зі своєю Крістіною, коли хоче. Що то сказала їй якось однокашниця з Редмонду? «Між Гілбертом і Крістіною було дещо більше, ніж ти знаєш, Енн». Тоді Енн лише розсміялася. Клер Геллет любила попліткувати. Але… може, справді щось і було? Енн похолола, згадавши раптом, як невдовзі після весілля знайшла фотокартку Крістіни в чоловіковім записнику. Гілберт лише байдуже стенув плечима й сказав, що вже не сподівався побачити цю стару фотографію. Та чи не був це один із дрібних, незначущих фактів, які свідчать про факти більші й серйозніші? Чи можливо, що Гілберт кохав Крістіну? Чи не була вона, Енн, хіба запасним варіантом, утішливим призом?

«Авжеж я не ревную», — думала Енн, силкуючись засміятися. Усе це було так безглуздо. Хіба не природно, що Гілберт хоче зустрітися з редмондською знайомою? Хіба не природно, що заклопотаний чоловік опісля п’ятнадцяти