Сергій Гальченко - Таємниці морів, Сергій Гальченко

   — Капітан  Бернард Лейтон, до ваших послуг,— улесливо відповів капітан. 

   Хоча, на перший погляд, він здавався привітною і добродушною людиною, щось у ньому відштовхувало. Він справив враження людини, яка  ласкава і поступлива до тих пір, поки не отримає, все, що їй необхідно. А потім переступить, як ні в чому не бувало.

   — Куди прямуєте? І що сталося з вами?

  — Пірати!  — зітхнув Лейтон. — Багато цих чортів мешкає у цих водах. Нас добре пошматували, просто дивом втекли. Ми робили зупинку в Салвадорі, там купили товарів і йдемо на Сент-Кіс. А ви як я бачу, португальці?

   — Так, корабель належить графу Едмундо Секретаріо де Кейрушу. Близькому другові його величності, короля Афонсу VI. Ми з радістю надамо вам допомогу.

   — Завжди знав, що португальці набагато миролюбніші, ніж здається.

   — Це як подивитися, — усміхнувся Хадчизон. У нас на кораблі я не єдиний англієць. Дуже радий зустріти земляка. Впевнений мої португальські товариші, добре зустрінуть вас на борту «Роже Версавель»

   — З радістю прийму вашу пропозицію.

   — Тоді, попрошу вас, капітане, вирушити з нами на корабель. Там розповісте капітанові Жуліано про ваші біди. Впевнений, що ми зможемо вам допомогти.

   — Дякую Всевишньому, що послав вас нам! — вигукнув Лейтон.

   Не минуло й пів години, як капітан «Кокетки» сидів у кают-компанії та уплітав за обидві щоки теплий обід.

  Швидко упорався з юшкою із черепахи, та взявся за печеню. Швидко спустошив чарку грогу, та почав розповідати про свої пригоди. За його словами, він купував товари в Салвадорі. Коли вони стояли в порту, кинув якір якийсь дивний корабель. А як тільки вони вийшли в море, пішов за ними.

   — На третій день ми побачили його вітрила вдалині. Я відразу зрозумів, що наша справа погана. Їхні ядра нам половину корми рознесли, щоглу повалили. На щастя вітер був сильний, їх далеко віднесло. А ми, гадали, що на дно підемо. Добре, вчасно в трюмі діру залатали. А то вже б риб годували.

   — Що перевозите? — перервав Лейтона Фернандо,

   — Шовк, кава, та й так дрібниця всяка. Ми чорних привезли, там на плантації народ потрібен, розкупили всіх.

   — На кораблі невільники лишилися?

   — Ну... ні, ні.

Капітан явно щось не договорював. Та й не вселяв, довіри, як і годиною раніше Хадчізону. 

   Тим часом він спустошив ще склянку.  Стюард Алаву, молодий португалець, навмисно, на прохання Фернандо доливав йому. Після третьої чарки гість зовсім поплив, почав брудно лаятися та жартувати. 

   А тим часом Марко зі Стівом, у компанії ще п'ятьох матросів, включаючи здорованя Бомані, навідалися на «Кокетку». 

   Фернандо наказав оглянути судно, та допомогти наскільки можна з ремонтом. До того ж вони привезли запаси їжі на кілька днів. А також якомога більше дізнатись за цю шхуну та капітана Лейтона.

   Знайомство пройшло нормально, матроси зраділи їжі. Тим більше Марко в компанії двох помічників справді попрямував відремонтувати пошкодження. А ось на Бомані матроси дивилися косо та незадоволено.

   — Я б цього раба, закував би, бо чого доброго зверне шию наглядачам.

   Стів пропустив це повз вуха, вирішив не турбувати себе поясненнями, що Бомані не раб, а такий же член команди, як і він сам. 

   Прості матроси, з якими спілкувався Стів, неохоче розповідали про капітана та корабель. Але все ж таки він з'ясував, що Лейтон не цурається контрабанди, а також работоргівлі. А ще погано ставиться та недоплачує матросам. 

   І ніякі пірати не намагалися їх наздогнати. Вони не заплатили мито і втікали від берегової охорони та отримали кілька ядер. Але більшу шкоду все ж таки отримали через шторм, який розігрався після того, як вони втекли від військового фрегата.

   — А спробуй, посперечатися! —  скаржився Макконах, матрос із Глазго. І показав спину, якою жорстоко сполоснули батогом.

   — Не весело вам, — щиро погодився  Стів.

  — Так, самі непогано живуть у своїй каюті компанії, а звичайний матрос, сухарі жери, — втрутився лисий моряк, Ньюман

  — Ми можемо оглянути ваш трюм?

  — Ну, взагалі Лейтон велів нікого не пускати, — відповів лисий.

   — Так він і не дізнається, — відповів Стів, і підморгнув матросу.

   Лисий про щось замислився, а потім дозволив Стіву з товаришами досліджувати трюм. 

   — Частина товарів зіпсувалася, коли нас затопило,— похмуро промовив моряк.

    Стів кивнув. У трюмі було багато мішків з кавою, і ящиків з різними дрібницями. А також тростинний цукор.

   Тут увагу гостей привернув якийсь жалібний стогін. Чувся він із далекого відсіку. Товстун загородив прохід,  не бажаючи пропускати туди нав'язливого гостя. Але той наполіг.

   — І все-таки дозвольте поглянути!

   — Запевняю вас, — недоброзичливим тоном промовив товстун, — там немає нічого цікавого.

   — Цікаво чи ні, самі вирішимо!

   Не зважаючи на небажання господарів, Стів разом із Бомані та Карлушем, зуміли пробратися в далекий відсік. Звідки все виразніше долинав стогін.

   — І за що їх так? — спитав Стів.

   На підлозі сиділи зв’язані люди. З одягу на них були лише пов'язки на стегнах. На тілі кожного виднілися свіжі рани від побоїв. У двох сильно сочилася кров. Один був непритомний, і явно марив.

   — Індіанці, — зневажливо відповів товстун, — не хотіли працювати, а цей, — показав на одного з них, — хотів тікати. Стрибнув у воду. Але відпливти не зміг від нас.

   — Ми взяли їх на одному пустельному березі, під час стоянки, — пояснював матрос. — Вони чудові пірначі за перлами та мисливці на черепах. З ними ще дві дівиці було. Капітан їх у каюті тримає. Хоче їх продати. За індіанських красунь можна непогано грошенят отримати!