Axolotl - Скривавлена зоря, Axolotl

Темрява розступилася, відкриваючи перед Астрід нову реальність—чи, можливо, це була істина, яку вона так довго відмовлялася бачити. Вона стояла посеред безмежної пустоти, де не було ні неба, ні землі—лише тиша і відчуття чогось стародавнього та всевидючого.

Перед нею залишилися дві фігури: Локі, з притлумленою тривогою в очах, і той, кого вона ще не могла назвати, але відчувала всім нутром.

— Якщо ти погодишся, — промовив він, — ти зможеш змінити майбутнє.

— Яке майбутнє? — Астрід склала руки на грудях, намагаючись приховати тремтіння.

— Те, де твоя кров змиє гріхи богів.

Її очі розширилися.

— Ти хочеш сказати…

— Що ти — ключ, — відповів він. — Ти не просто випадкова людина, Астрід. Твоя доля сплетена з цим світом куди сильніше, ніж ти думаєш.

Локі зробив крок уперед.

— Це пастка.

Астрід не знала, кому вірити.

— Якщо я погоджуся, що буде?

— Ти відкриєш двері, яких не зміг би жоден інший.

— А якщо відмовлюся?

Фігура нахилила голову.

— Тоді все, що ти любиш, зникне.

Тиша висіла між ними, мов невидимий меч.

Локі глибоко вдихнув.

— Ти не повинна цього робити.

Астрід відчувала, як її серце калатає в грудях. Вона глянула вниз, де Бальдр все ще бився. Він навіть не здогадувався, що відбувається.

— А якщо він дізнається правду? — запитала вона пошепки.

— Він не прийме її, — відповів Локі.

Астрід опустила голову.

— Ти завжди знав, ким я є, так?

Локі мовчав.

— Відповідай мені, чорт забирай!

— Так, — відповів він. — І саме тому я не дозволю тобі віддати себе цим істотам.

Але вона вже вирішила.

— Якщо це моя доля…

— Долі не існує, Астрід! — Локі схопив її за плечі. — Є тільки вибір.

Вона зітхнула.

— І я зробила свій.

І торкнулася тіні.

Тінь розповзлася під її пальцями, мов рідина, і прокотилася тілом хвилею холоду. Світ змінився за один удар серця. Локі крикнув її ім’я, але його голос зник у порожнечі, що поглинала її свідомість.

Астрід відчула, як вона падає, її ноги більше не торкалися землі, а простір навколо заповнився зловісним шепотом.

— Ти зробила правильний вибір, — прошепотів голос.

І раптом все стихло.

Вона стояла на кам’яному мосту, що тягнувся в нескінченність. Попереду—браму, викарбувану зі світла та тіні, її контури тремтіли, мов примара.

— Відчуваєш? — голос лунав усередині її голови. — Це кінець.

— Кінець чого?

— Цього циклу.

Астрід повільно підняла руку. На її долоні з’явилася тріщина, з якої випромінювалося слабке сяйво.

Вона злякано відсахнулася, але голос продовжив:

— Це те, що ти приховувала навіть від себе. Те, що Локі боявся сказати тобі.

— Він не боявся.

— О, ще й як боявся. Адже ти—та, кого не мало існувати.

Світ здригнувся.

— Хто я?

— Ти—ключ. І замок.

Її серце калатало.

— Що буде, якщо я відкрию браму?

— Світ загине. Але хіба він цього не заслуговує?

Вона заплющила очі. Образи промайнули перед нею: Бальдр, що простягає їй руку; Локі, який посміхається, ховаючи смуток; її власне відображення у темній воді.

— А якщо я не відкрию її?

— Тоді загинеш ти.

Вона зробила крок уперед.

Тріщина на її долоні розширилася.

Часу залишалося все менше.

Астрід стояла перед брамою, відчуваючи, як всередині неї борються два голоси. Один кликав її вперед, обіцяючи силу і відповіді. Інший шепотів про наслідки, про кінець, який чекатиме всіх, якщо вона зробить цей крок.

— Астрід! — голос Локі розрізав морок, немов лезо кинджала.

Вона озирнулася і побачила його постать серед вируючого хаосу. Його обличчя було сповнене відчаю.

— Відійди від неї! — Бальдр проскочив крізь уламки світла і тіні, його меч світився золотим полум’ям.

Астрід зупинилася. Вона бачила, як два чоловіки стояли перед нею, кожен з них — частина її історії, її вибору.

— Відпусти минуле, — промовив Бальдр, — ми знайдемо інший шлях.

— Але ти знаєш правду, Астрід, — сказав Локі, повільно крокуючи до неї. — Тебе створили не для миру.

Земля затремтіла.

Вона подивилася на свої долоні, де розходилися тріщини.

— Що, як я не хочу бути нічиїм інструментом? — її голос зривався, але вона трималася.

— Тоді зламай коло, — прошепотів Локі.

— Вибери світло, — попросив Бальдр.

Астрід знову подивилася на браму.

Світло і темрява перепліталися у її пальцях.

Один вибір.

Одна мить.

І світ більше ніколи не буде таким, як раніше.