Улас Олексійович Самчук - Юність Василя Шеремети

Не розумію, як це сталося. Отак просто... Отоді... Коли ви зайшли з Лискевичем... Ви пам’ятаєте... І тоді вже ви... Ви не дивуйтесь, що я отак признаюся... Кажу вже все, бо довго, довго не могла отак говорити. Ви тоді запалили мене, і я написала вірші. Ви їх пам’ятаєте? Напевно. Недавно ви їх мені цитували... Я вас покохала, як нікого іншого і не думайте, що це щось легковажне, переходове, між іншим... Що це химера молодої, розпещеної дівчини... Бачите самі, яка я розпещена, як бавить мене життя. Я вас покохала, бо ви найкраще мене розумієте. Кожна моя думка вам близька. А вас я також розумію. Почуваю у вас щось, до чого сама прагну... Микола мені не так підходить. Його інтереси далекі від моїх. Він зовсім інша людина. Не можу сказати, що він мені не подобається. Ні. Але я... До нього не так прив’язана, як до вас.

Знов перерва і знов мовчанка. А по хвильці вона сказала:

— Ну от, Василю!.. Сказала вам все. Більше не маю нічого захованого перед вами...

Настала мовчанка. З “Тіволі” чути музику. Вони дійшли до кінця яру. Під ногами м’який, білий пісок. Василь весь час уважно слухав. Сповідь коханої дівчини приносила йому полекшу. Він розумів її клопоти, але з кожним словом з його душі спадав камінь по камені. Увійшла ясність і стала між ними. Але знов: як і чим їй допомогти, порадити? Він ще такий молодий. Він ще ніколи сам не був самостійний. Він знайшов її руку і вперше міцно та щиро її потиснув — її сповідь зблизила їх. Відчув, що це не тільки його кохана, але його сестра, його близька і дорога людина. Повернулись назад і деякий час йшли мовчки. Потім Настя знов заговорила:

— І за що нас так гонять? — Це не було сказано. Це з неї вирвалось. — Люди божевільні! За щось прокляті! Бог!.. Хіба він справді є? Католики... Добрі католики! Храми, фіміями, лоби розбивають перед кожним костельним порогом. Коліна вистоюють. .. А разом... їм шкода, коли хтось заговорить мовою матері... Вони язика вирвали б! У душу лізуть! Ніколи, ніколи не буду з ними! З ними!.. Отут! Хай мене крають на кусні!.. На боці гнаних треба стояти! І я буду стояти!..

Василь міцно стиснув їй руку. Настя казала далі:

— Ви пам’ятаєте, Василю, отого добродія, що зо мною танцював на нашій вечірці? Такий високий. Це з суду. Молодий суддя. Поляк. Він був у мене закоханий. Познайомила мене з ним сестра... Але він з тутешніх, тому з ним можна було ще говорити. І я йому також сказала. Все. Все чисто. Він мені говорив щось про західню культуру, що, мовляв, ми несемо католицизм, культуру, цивілізацію. А я йому сказала: коли ваша культура полягає в ненависті до людей — не хочемо її. Ми насамперед люди! Розумієте? Такі, як і ви, як і всі. І ми хочемо жити, бути, бавитись, кохатись, дихати повітрям, грітись на сонці... Так я йому сказала. А він мені: як ви, полька, можете таке казати? — Ви помиляєтесь, коли думаєте, що я говорю від імені поляків, — сказала я йому. Ті на таке не здібні. Ті, кажу, ще самі не встигли вилізти з бриндзи, ще не відшкрябались з багна, в якому лежали, а вже товчуться по чужих головах. Так я йому сказала. Я суддя, — каже він. — Не смієте мені такого казати. — То, прошу, скажіть, що це неправда. Він був елєґантний, мав посаду. Залицявся до мене. Сестра була певна, що він зо мною одружиться. Не вийшло. І цього вона також не може мені подарувати.

Василь подумав: “Боже, Боже! Який я був до неї несправедливий! Коли б я міг щось зробити. Вмерти для неї. Допомогти їй. Загладити перед нею свою провину”...

— Настусю, — сказав Василь якнайніжніше. — Треба твердости... Більше нічого...

— Це всі кажуть... Твердости... Твердости! Сама знаю, що не м’якости. Не твердости, а ніжности. Любови. Відданости... Щирости... Чому ви думаєте, що сила тільки в твердості? Хто вам це сказав? Я жінка. Я не камінь. То каміння б’ють молотом, твердим. Бо камінь також твердий. Я — м’яка. Я створена не зі сталі, як це люблять патетично говорити. Не переношу шабльонів...

— А все-таки, Настусю, треба тільки твердости. Не кажу вам сталевої чи якоїсь там гранітної. Не про шабльон тут ходить. Як то каже Семен Іванович: з нас той витримає, хто матиме найбільше характеру...

— Ах, характеру, характеру... З нас ніхто не витримає... Хіба ви! Ви, по-мойому, найтвердіший, — сказала вона дуже переконано.

— Звідки? Я маю враження, що я найслабший.

— Це для сліпого ока. Хто бачить глибше... Ні. Ви дуже суцільний. Це сила. Потім... Я знаю. Ви дуже органічний... Вірю, що ви витримаєте. Так. А ті “сильні” заломляться. Чому? Бо вони... Бо вони... Як би вам сказать? Надуті силою. Ні?

— Я не розумію...

— Дуже гарно ви розумієте. Вони не сильні, а... А безсилі проти моди. Стає модно бути сильними. Чому? Бо хтось написав брошуру, і там було так сказано. Але вони не перевірили, чи можуть вони бути сильними. До сили належить ще й розум...

— І душа! — додав Василь.

— Так. І душа... І як ви тоді правильно сказали на ялинці... І культура. Ви маєте культуру... Селянську, але культуру. Ви маєте міцного батька. Той є сильний. Ви не вдаєте, а це важно... Але ви таки сильні. Я це знаю... Я це чую... Та й всі вони, ті сильні, чують. Вони без вас не зроблять і кроку.

— Ну, ну, ну... Прошу не перебільшувати...

— Мені не до того...

— Вірю вам... Але ось ви, Настусю, все-таки не впадіть. Все-таки тримайтеся. Ви так любите “Контра спем сперо”. Так любите авторку цього: “Буду сіять квітки на морозі”...

— “Буду лить на них сльози гіркі”, — підхопила Настя...

— Так. І сльози. Тільки хай вони будуть правдиві сльози. Гіркі... І... взагалі... Я знов лізу в мораль. Не люблю цього... Словом! Настусю!.. — він міцно стиснув їй руку. “Тож тепер весна золота!”.

І справді весна. Навкруги весна. І на небі, і на землі. І в серцях... Скрізь повно весни. Василеві стає легко... Надійшло прояснення. Він ще не посів якогось становища, але він бодай знає, що є. Ця розмова їх ще