Яна Паувел - Тріумвірат. Дитя вогню, Яна Паувел

Саша несподівано усміхнувся і це викликало у Влади роздратування. Вона відштовхнула його руку і знову зосередилася на смартфоні.

— Зачекай, — схопив її за зап’ястя хлопець. — Давай поговоримо…

— Добре, давай… Але зробимо це після того як я поговорю з твоєю бабусею, — відкривши журнал викликів і побачивши двадцять шість пропущених від мами, погодилась Влада.

Номер Сашиної бабусі стояв у списку другим і від неї він пропустив всього вісім дзвінків.

— Ні, поговоримо зараз, — не погодився Саша і знову відібрав у неї телефон.

— Ти хоч уявляєш як вони хвилювалися, коли не могли додзвонитися до тебе?

Саша скривився і опустив погляд на телефон у своїй руці.

— Це не так важливо, — уже не так впевнено мовив він.

— Та невже, — саркастично зауважила Влада. — А хто мене недавно відчитував за те, що зникла безслідно і на дзвінки не відповідала? Чи ти вважаєш, що вони на твоє зникнення могли якось інакше відреагувати? 

— Це не одне й те саме, — за мить відповів він, але в його голосі більше не було категоричності. — Так, мама хвилюється, але вони точно знають, що я живий і здоровий. Бабуня відчула би, якби зі мною щось трапилось.

Влада тяжко зітхнула і стомлено подивилася на хлопця.

— Добре. Що ти збираєшся з усім цим робити?

Саша знову нахмурився і прочесав пальцями волосся.

— Є одне місце в горах на батьківщині мого батька. Я був там із мамою раз чи два в дитинстві. Людей там практично не буває. До найближчого села іти щонайменше пів дня. Туристичні маршрути тудою не прокладають. Я думав пересидіти ці три роки там. Будинок невеличкий. І там немає світла чи інтернету. Але жити можна. І я можу переміститися туди будь-якої миті. Тому ти не повинна перейматися за те скільки ще у мене залишилося часу.

Влада судорожно вдихнула, відчуваючи тремтіння у всьому тілі. Всього декілька днів тому вона готова була назавжди покинути друга. Чому ж тоді зараз тремтить від однієї думки про те, що не зможе бачити його якихось три роки?

— Отже, місце без зв’язку, — витерши чомусь вологі долоні об штани, підсумувала вона. — А продукти? Вода?

— Я можу полювати. Знаєш, мені для цього навіть зброя не потрібна, — усміхнувся Саша. — І поряд є джерело, тож…

— Мені це не подобається. Що як щось трапиться? В горах багато небезпек. Що як ти заблукаєш, або поранишся…

— Хочеш поїхати зі мною?