Ольга Обська - Приречений кохати, або Надія короля Ерланда, Ольга Обська

Розділ 45. Все одно сподіваюся

Вони знову сиділи одне навпроти одного. Як на перших сеансах. Знову дивилися очі в очі.

— То ви продовжите історію?

Ерланд знову звертався до неї на «ви». Але це «ви» не зробило їх більш далекими. Це був лише його протест проти рішення Наді порвати все раз і назавжди. То був його виклик, його гнів, його біль.

— Так, Ваша Величносте, — холодна відсторонена відповідь.

Нагадування не для нього — для себе, що потрібно тримати дистанцію, як би сильно не хотілося протилежного.

— Король і Королева в кареті — насолоджуються хвилинами скороминущого щастя, яке Король зібрався випити до останньої секунди, подарованої долею, — почала Надя розповідати останній розділ своєї історії. — А неподалік карети на пагорбі сидить забутий усіма королівський лікар. Його очі заплющені. Він знає, що зараз відбувається у кареті.

Він дуже щасливий. Щасливий за кохану. І надзвичайно нещасний. Нещасний, що сам ніколи не пізнає навіть такого скороминучого щастя. А ще його душу ятрить біль, що його Королеві залишилося недовго. Скільки? Невідомо. Вона дуже слабка. Не їла вже багато годин поспіль. Тішить лише те, що за час шляху не з'явилося нових виразок. Начебто, і справді, свіже повітря має цілющу дію.

«Чому процесію зупинили?» — до лікаря підходить кухарка. Та сама, яка напросилася їхати до Гірського Монастиря, бо Королева найбільше любить страви, приготовані саме нею.

«Його Величність та Її Величність відпочивають», — відповідає лікар. — «Щойно надійде розпорядження, процесія рушить далі, якщо так буде завгодно Королю, або повернеться до палацу».

«Не важливо, куди процесія вирушить далі. Важливо, щоб Її Величність могла підкріпитися перед тим, як знову рушити в дорогу», — турбується кухарка. — «Королева вже багато годин поспіль нічого не їла. Накажіть розпалити вогнище, я приготую їй гарячий бульйон».

Слова кухарки звучать розумно. Лікар віддає слугам розпорядження спорудити дорожню кухню. Він сам контролює процес, ніби його особиста участь чимось допоможе його Королеві. Він дивиться, як слуги приносять з довколишнього лісу хмиз, як викладають з каміння імпровізоване вогнище. Вони працюють злагоджено, але лікаря щось турбує. Йому здається, що якась вкрай важлива думка постійно вислизає від нього.

Над вогнем з'являється казан з водою. Кухарка береться до справи. Її рухи спритні і впевнені. Мабуть, вийде чудова страва. Що ж не дає спокою лікареві?

— Хто з них перший здогадається, що жодного прокляття немає? — перебив Ерланд. — Король чи лікар? Адже вони здогадаються? Кохання змусить їх діяти.

— А як ви думаєте? — Надя бачила, він знову хоче взяти розповідь у свої руки. Знову хоче діяти за Короля. І нехай! Там, у казці, вона може надати йому таку можливість.

— Карета — не найкраще місце для того, щоб віддаватися коханню. Але Королю та Королеві байдуже, — продовжив історію Ерланд. — Вони ніби збожеволіли. Наче іншого разу не буде. Адже його й справді може не бути. Саме ця гірка думка першою приходить Королю в голову, коли хвиля насолоди відпускає його. Він не дозволяє своїй Королеві відразу закутатися в плед, хоче продовжити щастя бачити її божественно прекрасне тіло. Він ніжно ковзає по ньому руками. Яка вона досконала, його кохана. Ці жіночні вигини, ця шовковиста шкіра… І раптом дихання перехоплює від палючої думки: виразки — їх немає!

По спалаху в його очах Королева здогадується, про що він подумав. Їй гірко, але доведеться розчарувати коханого:

«Таке вже одного разу було. Виразки зникли на кілька днів. Але потім їхня кількість почала збільшуватися з потрійною швидкістю».

«Коли?! Коли це було?!

У Короля всередині все завмирає, а серце шаленим биттям виламує грудну клітку — у ньому поселяється надія. Він сам поки що не знає чому. Звідки взялася ця тендітна віра, що все ще можна виправити. Але вона, ця надія, найсвітліше, що траплялося з ним у житті. Найвідчайдушніше, найбажаніше.

«Коли, кохання моє?» — повторює запитання.

«Місяць тому», — відповідає Королева.

Король ніжно загортає її в плед і вискакує з карети. Озирається. Зауважує, що слуги спорудили польову кухню, кухарка чаклує над казаном з якимось варевом. Але королю потрібна інша людина. Він шукає очима лікаря.

Монарху ледве вистачає витримки відвести медика вбік, перш ніж поставити запитання:

«Хвороба одного разу відступала. Місяць тому. Чому? Згадай, що тоді відбувалося. З чим це може бути пов'язано?».

Очі Короля горять, руки шалено стискають плечі, і лікареві раптом вдається зловити ту примарну думку, яка здавалася такою важливою.

«Її Величність тоді застудилася. Мала жар, слабкість, втратила апетит. Але виразки тимчасово зникли».

«І зараз вона теж і макового зернятка в рот не брала вже багато годин поспіль?» — запитує Король, хоча відповідь знає і так.

Вони дивляться один на одного. Як же їм хочеться вірити, що це не збіг.

Король вирішує повернутися до палацу з процесією, щоб бути поруч із дружиною, але посилає вперед гінця на найспритнішому скакуні.

«Щойно прибудеш на місце», — дає він йому завдання, – «передаси наказ керуючому скласти список всіх, хто готує Королеві страви та напої, розкладає їх по тарілках і розливає по келихах, усіх, хто може хоч поглядом доторкнутися до того, що подається на стіл Королеві».

Гонець відразу вирушає виконувати наказ. А лікар звертається до монарха:

«Можливо, довго шукати не доведеться. Я здогадуюся, хто це може бути», — вказує він очима на куховарку, яка вже віддає розпорядження нести чашу з бульйоном у карету Її Величності.

Король забирає чашу з рук слуги і передає назад кухарці:

«Пий!»

Та блідне і вкривається потом.

«Пий!» — повторює король.

«Пий!» — чорніє від люті.

Кухарка падає в ноги монарху, стогне:

«Пощадіть, Ваша Величносте, мене змусили це робити».

«Варто!» — кличе Король, гидливо струшуючи з ніг огидну зловмисницю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍