Джулія Кемерон - Шлях митця. Духовна дорога до примноження творчості

у вас є — ви просто його марнуєте на бозна-що. Записник, у якому ви фіксували, скільки часу і на що витрачаєте, саме тут стане вам у пригоді, а також він допоможе відповісти на запитання, у якій саме сфері життя вам потрібно

встановити межі, кордони. (Кордон — це і є ваша остання межа. «Я обіцяю, що більше не буду...» Детальніше про це читайте у пункті «Встановлюємо граничну межу» у переліку завдань на цей тиждень).

Подібно до ситуації з творчими розворотами, для того, щоб позбутися трудоголізму, потрібна допомога друзів. Розкажіть їм, чого ви намагаєтеся досягнути. Попросіть м’яко нагадувати вам про це, коли ви збиваєтеся зі шляху піклування про себе. (Будьте обережні і не просіть про таку допомогу друзів, які самі є тру-доголіками або надто люблять усе контролювати, — це вам лише зашкодить.) Проте не забувайте, що це ваша проблема. Ніхто не може змусити вас вилікуватися. Проте у деяких містах уже збираються товариства «Анонімних трудоголіків», і такі зустрічі можуть неабияк допомогти.

Ще один простий, але дієвий спосіб слідкувати за процесом відновлення — повісити надпис у своїй робочій зоні. Також повісьте цей напис усюди, де він часто буде у вас на видноті: на дзеркало у ванній, на холодильник, на тумбу біля ліжка, в автівці... Цей напис повинен містити ось такі слова: «Трудоголізм — це перешкода, а не засіб».

Посуха

У кожному творчому житті трапляються періоди посухи. Вони з’являються нізвідки і простягаються до самого небокраю, наче Долина Смерті. Життя втрачає свою свіжість; робота здається механічною, позбавленою сенсу, такою, ніби нас до неї змушують. Ми почуваємося так, нібито нам нічого сказати, і виникає спокуса нічого не говорити. Саме в такі часи ранкові сторінки даються найскладніше і приносять найбільше користі.

Продай свою кмітливість і купи збентеження.

Джалал ад-Дін Румі

Під час посухи сам акт того, що ми беремося за ручку і готові писати ранкові сторінки, нагадує перехід реальною безлюдною пустелею, де нам доводиться змушувати себе ступати кожен крок, не бачачи перед собою пункту призначення. Сумніви підкрадаються до нас, наче змії. «Та кому воно треба?» — шиплять вони. Чи: «На що ти чекаєш?» Посухи переконують нас у тому, що вони триватимуть вічно — а ми ні. Нав’язлива думка про власну смерть, яка наближається до нас задовго до того, як ми до цього готові, задовго до того, як ми зробили щось вартісне, мерехтить перед нами, немов моторошний міраж.

Що робити у такій ситуації? Спотикаючись і падаючи, іти вперед. Як це зробити? Продовжувати вести ранкові сторінки. Це правило діє не лише для письменників. (Ранкові сторінки не мають нічого спільного з літературою, хоча вони можуть сприяти її вираженню, як і будь-якій іншій формі мистецтва.) Для всіх творчих особистостей ранкові сторінки — це дорога життя, стежка, яку ми досліджуємо і яка веде нас додому, до самих себе.

Під час посухи ранкові сторінки здаються водночас щемкими і безглуздими. Вони скидаються на позбавлені сенсу жести — те саме, що готувати сніданок для коханого, знаючи, що він усе одно тебе кидає. Безпідставно сподіваючись, що ми колись ще повернемося до творчості, ми механічно виконуємо звичний набір дій. Наша свідомість пересихає. Ми не можемо відчути навіть крихти благодаті.

Під час посухи (як і під час будь-якого періоду сумнівів) ми боремося з Богом. Ми втратили віру — у Великого Творця і у власну творчу сутність. Ви хочете поквитатися, поквитатися зі всіма і за все. Це пустеля серця. Шукаючи обнадійливий знак, ми бачимо лише гігантські залишки мрій, які вмерли на шляху.

Таки справді світло можна знайти лише у темряві, тому, коли ми сумуємо, це світло до нас найближче.

Майстер Екгарт

І все одно ми продовжуємо писати ранкові сторінки, тому що повинні.

Під час посухи емоції засихають. Як і вода, вони можуть існувати деінде на глибині, проте нам до них не дістатися. Посуха — час сумувати без сліз. Ми десь між мріями. Надто байдужі, щоб усвідомити свої втрати, ми списуємо одну сторінку за іншою більше за звичкою, ніж на щось сподіваючись.

І все одно ми продовжуємо писати ранкові сторінки, тому що повинні.

Посухи — це жахливо. І дуже боляче. Посухи — це довгі періоди сумнівів, під час яких нам немов бракує кисню і бодай краплини води, проте вони змушують нас рости, наповнюють нас співчуттям, і завдяки їм ми розквітаємо так само негадано, як несподівані квіти у пустелі.

Посухи рано чи пізно закінчуються.

Вони закінчуються тому, що ми продовжили писати ранкові сторінки. Вони закінчилися тому, що ми не занепали на дусі, не впали у відчай і не відмовилися рухатися далі. Ми сумнівалися, так, але продовжували, спотикаючись і падаючи, іти вперед. У творчому житті посухи —