Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

йти далі, хоч сили нам уже бракувало. Позаду нас уже тупотіли сходами чиїсь босі ноги. Ми з Голлі тягли Джорджа, Кіпс лаявся на всі заставки. Так ми вийшли крізь арку на вулицю, залиту сірим потойбічним світлом, і заціпеніли.

Далі дороги не було. Ззаду наближались переслідувачі.

Ми стояли на вулиці скраю Трафальґарської площі, й ця площа була геть заповнена лондонськими мерцями.

22

Цього разу врятувати всіх випало мені. Я просто виявилась найпрудкіша. Обабіч дверей лежали високі купи льоду та каменю, що обвалились із горішньої частини стіни. Схопивши Кіпса й Джорджа за руки, я потягла їх за собою, за найближчу купу сміття. За мить Голлі з Локвудом майнули за таку саму купу з іншого боку дверей. Ми присіли навпочіпки й низько схилили голови.

— Мовчіть, — прошепотів Кіпс. — І не ворушіться.

Ворушитись, правду кажучи, ми й не думали. Я чула, як у моїх вухах, наче барабанний бій, відлунювали удари мого власного серця. Я так щільно тулилась до холодного каміння, що, здавалось, могла б продавити в цій купі діру.

З дверей, які ми щойно покинули, з’явилися сірі постаті мерців, серед яких був і наш кульгавий знайомий у крислатому капелюсі. Вони проминули нашу схованку й попрямували далі, до площі.

Схованка наша, одначе, була не найкраща. Якби мерці озирнулись, то відразу побачили б нас за купами каміння. Почнімо з того, що наші накидки курились парою, наче димарі, а над камінням, наче якийсь химерний перископ, стирчали пір’їни з Кіпсового каптура. Проте привиди навіть не поглянули в наш бік, ми анітрохи не цікавили їх, як, власне, й інших духів, що простували вулицею. Їх вабило щось інше, потужніше.

Аж тут ми побачили невеличку компанію людей у срібних кольчугах, що поволі підходили до Трафальґарської площі. Загалом їх було шестеро — чоловіків і жінок, і з першого погляду було зрозуміло, що то живі люди. Їхні постаті були чіткіші, ніж у привидів, і рухались вони більш упевнено. Срібний брязкіт далеко відлунював у морозному повітрі і майже приголомшував нас після багатогодинної тиші.

Усі шестеро мали на головах легкі шоломи й такі самі, як у Кіпса, окуляри. Їхні кольчуги були довші, ніж у нас, і майже сягали землі; їх було зроблено з того самого матеріалу, що й наші накидки з Товариства Орфея. На їхніх спинах виблискував лід, а по краях кольчуг мерехтіли язички холодного полум’я.

Двоє з компанії — чоловіки, що йшли в центрі групи, — несли на плечах в’язки невеличких скляних циліндрів. Решта четверо — здається, жінки, — крокували на срібних ходулях, таких самих, які були в секретаря Товариства Орфея. їхнім завданням, як я зрозуміла, було захищати чоловіків; задля цього жінки тримали в руках довгі жердини зі срібними наконечниками, якими відганяли привидів.

Довкола цієї невеличкої компанії юрмилося десь із два-три десятки сірих постатей. Вони ласо нюхали дим, що снувався за людьми, й не тікали, а навпаки — тягли до них свої довгі, бліді, змерзлі руки. Сусідство з мерцями аж ніяк не турбувало людей у кольчугах. Жінки на ходулях височіли над натовпом, що бокував від них, побоюючись дістати болючий опік від срібла. Раз по раз жінки штрикали в привидів своїми жердинами, наче кухарі, що розмішують вариво в каструлях. Від дотиків срібних наконечників над площею смерділо згорілою плазмою. А двоє чоловіків зі скляними циліндрами тим часом просувались крізь натовп мерців. Вони ніби й не помічали всього цього довколишнього шарварку, радше навіть трохи нудьгували.

Я уважніше придивилась до циліндрів. Усередині деяких із них, пробиваючись крізь паморозь, мерехтіло світло. Мені відразу пригадалися срібні огорожі, які ми бачили раніше, й білі вогники на вістрях їхніх шпичаків. Тепер я не мала сумніву, що бачу перед собою групу, яка збирає по тих огорожах плазму й несе її жінці, що сидить у Будинку Фіттес. І тоді мене, попри всю мою втому та відчай, огорнув гнів — так закортіло мені побачити, як дістане свою кару винуватиця всіх цих нещасть.

Коли ця моторошна компанія зникла з очей, ми покинули свою схованку й повільно, важко рушили в напрямі Стренду. Розмовляти про щойно побачене нікому не хотілось. Ми й так чудово все розуміли.

Туман дедалі густіше огортав Трафальґарську площу, й Нельсонова колона стриміла з нього, наче застиглий слід ракети, випущеної у вугільно-чорне небо. Ми обходили площу, тримаючись якнайближче до її зовнішнього краю; одного разу нам довелося заховатись у порожній будівлі почорнілої, промерзлої церкви, щоб уникнути ніг на срібних ходулях. Більше нас, на щастя, ніхто не потурбував. Невдовзі перед нами відкрився широкий чорний каньйон Стренду з будинками-скелями, що височіли над нашими головами. Тут, як і всюди, було порожньо й холодно; бруківкою снувався туман, а під будівлями лежали глибокі тіні. Аж ось ми побачили й високий ґанок Будинку Фіттес із правого боку вулиці.

Ми зрозуміли, що прийшли туди, куди треба. Іній зі сходів ґанку був стертий численними ногами, а вхід перегороджувала срібна сітка, що не давала мерцям заходити всередину. Змайстрована з кількох рядів гострих зубців, ця сітка нагадувала звідний міст на брамі старовинного замку. Ми причаїлись у затінку будинку на протилежному боці вулиці й деякий час спостерігали за входом. Усе було тихо, жодної постаті в срібній кольчузі поблизу.

— Пропоную ризикнути, — хрипко промовив Локвуд. — Довше чекати ми не можемо.

— Здається, моя накидка починає виходити з ладу, — мовив Джордж. — Може, просто... Стривайте, що це?

Серединою Стренду повільно котилась золота осяйна куля, освітлюючи серпанок туману й стіни будинків уздовж вулиці. Куля розросталась і яскравішала. Всередині неї були дві фігури, що ступали пліч-о-пліч. Ми відсахнулись, притулились до стіни й завмерли, спостерігаючи. Насамперед я розгледіла жінку, високу й гарну. На ній була довга, до п’ят, срібна накидка — легка, блискуча, схожа на шапку золотавої піни. Довге волосся жінки було зачесане назад і майже повністю сховане під каптуром, проте витончені пасма її волосся мені було чудово видно. То була жінка, відома в нашому Лондоні як Пенелопа Фіттес. Ми, щоправда, добре знали її справжнє ім’я.

Поряд із нею йшла істота, яку взагалі не можна було назвати людиною. То була примарна чоловіча постать — висока, струнка, промениста. Вона не ступала землею, а радше пливла в повітрі. Очі в цієї істоти були золотисті, а над головою пломенів вінець із сліпучо-білого вогню. Цей вогонь і був джерелом того сяйва, що заливало золотим