Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

— Що нам робити? — хрипким голосом запитала Голлі.

— Просто ходімо далі, — відповів Локвуд. — Звернімо на наступному розі.

Уздовж вулиці струменів туман. Попереду на перехресті стояла купка мерців. Там були й чоловіки, й жінки, й діти. Вони заступали нам дорогу.

— Сюди! Мерщій! — вигукнув Локвуд і кинувся ліворуч, туди, де між двома будівлями виднів вузенький прохід. Ми побігли за ним. Прохід виявився такий тісний, що моя накидка човгала об цегляні стіни з обох боків. Я боялася, щоб вона не подерлась, як це було з іншою моєю накидкою під час попередньої мандрівки до Іншого Світу, і втягла плечі. Прохід поволі вужчав, і я вже подумала, що от-от застрягну в ньому. Аж тут він зненацька повернув праворуч і вивів нас до невеличкого двору.

Тут нас зусібіч оточували високі цегляні стіни. В одній із них, на висоті моєї голови, зяяв прямокутний отвір — напевно, двері, до яких у нашому світі можна було дістатись залізними сходами. Ніяких інших дверей чи проходів тут більше не було.

— Хай йому дідько! — вилаявся Локвуд. — Приїхали!

— Ну то й що? — відповів Кіпс, який навіть не засапався. — Онде нагорі двері. Може, вони проведуть нас крізь цей будинок.

— А якщо ні? Хто знає, що там усередині? А може, той чолов’яга в капелюсі не помітив нас? Тоді ми зможемо повернутись і вирушити далі провулком.

Запала тиша.

— Хто вважає, що він не помітив нас, підніміть руку, — попросив Кіпс.

Руки не підняв ніхто. Ми стояли в дворі, оточені почорнілими цегляними стінами. А з вузького провулка, яким ми прийшли сюди, вже лунали тихі кульгаві кроки.

— Двері, — мовив Кіпс. — Це наш єдиний порятунок. Я допоможу вам залізти туди.

— Так... — Локвуд був уже поряд із Кіпсом, біля стіни, й простягав нам руки. — Мерщій, Голлі. І ти теж, Люсі.

Повторювати ще раз йому не довелося. Я підбігла — наскільки можна підбігти на заціпенілих від утоми ногах—до стіни, стала на складені замком Кіпсові руки, і він підсадив мене на поріг дверей. Ще за мить Локвуд так само підсадив туди Голлі. З Джорджем, важчим і кволішим за нас, довелося попрацювати трохи довше: Кіпс із Локвудом разом підняли його до рога, де ми з Голлі підхопили його й допомогли пролізти всередину. Далі Локвуд позадкував на кілька кроків і з Кіпсовою допомогою застрибнув на поріг. Потім ми втрьох із Голлі й Локвудом нахилились, опустили руки, Кіпс учепився за них, і ми втягли його нагору.

Тільки-но ми зробили це, як у двір пришкандибав дух у капелюсі з широкими крисами.

— А сюди він може залізти? — спитала я.

Ми стояли на дверях і дивились униз, на мерця. А він задер голову й зирив на нас, не моргаючи, своїми темними очима. А далі повільно рушив до нашої стіни.

— Ось що я скажу вам, — мовив Кіпс. — Вважаймо, що він може це зробити. Ходімо вперед. Ці вулички в Сого — справжнісінький лабіринт, і всі вони перетинаються одна з одною. Найкраще нам пройти цей будинок наскрізь і вийти на іншу вулицю, а там уже зорієнтуватись. Ідіть за мною.

Він витяг рапіру, хутко оглянув прохід перед собою й попрямував углиб будинку. Ми тим часом завагались. Навіть у темному передпокої нашого рідного будинку на Портленд-Роу було досить-таки незатишно, а тут усе видавалось іще гіршим. Стіни коридору нахилялись під якимись химерними кутами — від цього нудило й паморочилось у голові. Стеля була поорана глибокими тріщинами, в яких виблискував лід. До того ж у повітрі смерділо гнилизною.

Однак за нашими спинами по стіні вже шкрябали чиїсь пальці. Почувши цей звук, ми вирішили, що краще вже спробувати щастя в коридорі, й щодуху вирушили навздогін за Кіпсом.

Мої спогади про те, що відбувалось потім, дуже уривчасті й безладні. Ми йшли якимись коридорами, піднімалися сходами, потрапляли до переходів, що заводили в глухі кути, і тоді ми повертали назад, побоюючись зіткнутись із мерцем, що переслідував нас. Ми пробирались через нескінченні двері, одні з яких були звичайнісінькі, а інші вели до якогось химерного, викривленого простору. Незмінним залишалось тільки те, що всі двері були прочинені навстіж. Крізь них можна було пройти куди завгодно, проте кожне місце, де ми опинялись, виявлялось гіршим за попереднє, а найголовніше — ми ніяк не могли знайти виходу з цього будинку. Часом ми проходили повз вікна, проте вони були чи надто високо над землею, чи завузькі для того, щоб пролізти крізь них, чи так щільно вкриті памороззю, що не можна було розгледіти, куди ти збираєшся стрибати. Серед тиші, яка панувала в будинку, лунали тільки тупіт наших чобіт по дерев’яній підлозі та наше засапане, хрипке дихання. Попереду бовваніли, погойдуючись, замерзлі пір’їни на Кіпсовому каптурі, а з-за спини чулись нескінченні повільні кульгаві кроки.

Кіпс мав рацію: ці старі квартали виявилися справжнім лабіринтом. Ми проходили горищами, де з глибокого затінку виступали бліді обриси давно забутих тут лялькових будиночків та коників-гойдалок; спальнями, де ліжка наполовину потопали в поверхні нахиленої під дивним кутом підлоги; кухнями, де по стінах і стелях висіли незрозумілі важкі предмети; крученими сходами, що з кожним поворотом то ширшали, то вужчали. Одного разу нас навіть винесло на самісінький гребінь високої стіни між двома сусідніми будівлями: далеко внизу біліла вкрита інеєм бруківка, а під ногами хрускотіли крижинки, на яких ми раз по раз посковзалися. Цей краєвид лякав нас — не через висоту, а тому, що на вулиці зібрався натовп сірих постатей, які дивились на нас, задерши голови, поки ми сновигали між будинками, мов пацюки.

Опинившись у наступному будинку, ми зненацька почули шум, ніби хтось ворушився й шарудів у сусідніх кімнатах. Кіпс тепер без упину лаявся й піддавав ходи, проносячись кривими коридорами, протискуючись через тріщини й перечіплюючись об купи мерзлого сміття. Ми з Голлі шкутильгали за ним, підтримуючи з обох боків Джорджа. Локвуд з оголеною рапірою йшов останнім, прикриваючи нас і постійно озираючись назад.

Аж нарешті ми опинились на сходах, що привели нас у довжелезний коридор, у кінці якого видніла арка з виходом надвір.

Відсапуючи, брязкаючи кольчугами, обтрушуючи бурульки з каптурів, ми спустились туди, коли раптом Кіпс підняв руку:

— Зачекайте! Там зовні щось ворушиться!

— Не зупиняйся! — гукнув ззаду Локвуд. — За нами женуться принаймні четверо мерців!

Нам залишалось тільки