М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

Я слухав її хіба краєм вуха. У голові, наче оскаженіла кулька з пінболу, калатала та Волтонова фраза: «Ставлю на його кузину». Я тихо сів біля столу, згорнув Джеймсову куртку й поклав її на коліна, сподіваючись, що на мене ніхто не звертатиме уваги. Тримати в таємниці від усіх те, що Колборн і досі продовжує розслідування, тепер здавалося мені підступом, і я сумнівався, що зможу промовчати, якщо до мене звернуться з якимось запитанням — навіть якщо воно геть не стосуватиметься цієї теми. Александр пильнував мене, геть-чисто яструб, і коли я нарешті наважився підвести очі й зустрітися з ним поглядом, ледь помітно похитав головою.

— Що робитимемо? — спитала Філіппа, дивлячись то на Джеймса, то на Мередіт.

— Нічого, — втрутився Александр, перш ніж хтось із них устиг вимовити бодай слово, і мені раптом захотілося поцікавитися: це в тебе що, універсальна відповідь на всі запитання? Я замислився про те, чи це в нього й справді відмовка на всі випадки життя і чи моя душа тепер довіку корчитиметься й стискатиметься, коли він це промовлятиме.

— Поводитимемося як завжди, бо інакше нам почнуть ставити різні запитання, на які не дуже кортить відповідати.

— Хто почне? — спитала Мередіт. — Поліція?

— Ні, — відповів Александр коротко. — Академія. Нас почнуть тягати до психологів — варто лише показати, що ми через щось заганяємося.

— Та, власне, у нас є вагомі причини, щоб заганятися, — заперечила вона. — Один однокурсник у нас загинув, друга от щойно звалилася з якимось нервовим зривом.

— І який, на твою думку, вигляд це все матиме? — поцікавився Александр. — Я розумію, ми не можемо просто вдавати, наче нас усе це геть не обходить. Але якщо почнемо поводитися, ніби когось убили, усі замисляться: а що, як ми й справді це зробили?..

— Ми його не вбивали, — з раптовою люттю відрубала Мередіт. Я впізнав ці інтонації: через припущення, надто близьке до істини, далося взнаки відчуття провини.

— Ні, певно, що не вбивали, — кивнув Александр, і кожне слово його було наче отруйне жало: — Ми просто дозволили йому померти.

Тоді, спочатку, здавалося, що ця різниця має колосальне значення. Але впродовж наступних кількох тижнів, поки ми оговтувалися від тимчасового божевілля, що накрило нас тоді на світанку, вона потроху ставала все менш і менш суттєвою. Александрові слова обірвали останню нитку ілюзії. Ми вже знали — так само добре, як і Річард, — що насправді різниці не було ніякої.

Александр підхопився, обвів усіх розлюченим поглядом і поплескав себе по кишенях.

— Мені треба перекурити. Знайдіть мене, якщо будуть новини.

Він стрімко вийшов із кімнати, уже із сигаретою в зубах. Джеймс провів його очима, а тоді згорбився і сховав обличчя в долонях. Філіппа сіла на бильце його крісла, поклала долоню йому на потилицю і, нахилившись чи не впритул, зашепотіла — що саме, я не розчув. Щойно Александр пішов, Мередіт глянула на мене із сумішшю обурення та спантеличення.

— Що це з ним? — спитала вона.

— Гадки не маю.

СЦЕНА СІМНАДЦЯТА

Минуло три дні. Я стояв у Вежі на самоті, вбираючись до «Різдвяної маски» й нашої вистави за мотивами «Ромео і Джульєтти». Костюмери вибрали для нас стиль, який самі називали carnevale couture — наскільки я зрозумів, він не датувався якимось конкретним історичним періодом, але вимагав величезної кількості оксамиту й золотого гаптування. Я роздивлявся власне відображення в дзеркалі, крутився перед ним так і сяк. Скидався на мушкетера, але дуже ошатного й заможного. Короткий плащ, який мені видали, звисав з одного плеча, тримаючись на мерехкій перев’язі, що оперізувала груди. Я ніяково її потермосив.

Джеймс і дівчата вже пішли (за винятком Рен, яка, наскільки нам було відомо, досі лежала в місцевому лазареті), отже, у мене залишалося хіба що кілька вільних хвилин. Я спробував узути чоботи навстоячки, але за мить гепнувся боком на ліжко й там завершив цей процес. Маска лежала на тумбочці, витріщаючись на мене порожніми очима. Вона була неймовірно гарна, просто-таки чарівна — помережана золотавими навскісними лініями й розфарбована сяючими синіми, чорними й сріблястими ромбами. (Маски зробили спеціально для кожного з нас, за індивідуальними мірками, студенти художнього факультету. На жодну іншу людину вони б не сіли як годиться, тому нам дозволили після заходу залишити їх собі.) Неслухняними пальцями я зав’язав шовкову шнурівку на потилиці, пробурмотівши собі під ніс перші рядки свого монологу. Відтак востаннє кинув оком на власне відображення в дзеркалі й помчав сходами донизу.

Александр був у бібліотеці, але спочатку я його навіть не впізнав, і він мене так налякав, що я аж позадкував. Почувши мої кроки, Александр підняв голову, відірвавшись від тонкої смужки білого порошку на стільниці кавового столика. Його очі пильно дивилися на мене з двох глибоких отворів у зелено-чорній масці, ширшій за мою і не такій витонченій. На додачу вона звужувалася в гачкувате диявольське вістря десь біля кінчика його носа.

— Ти що робиш? — спитав я голосніше, ніж збирався.

Він покрутив між пальцями трубочку від кулькової ручки й озвався:

— Просто вирішив трохи кайфонути, перш ніж почнеться бал. Може, і собі долучишся?

— Що?! Ні. Ти серйозно?

— Поважніший, ніж будь-коли, теперя, // Було б до речі вам таким же стать[98]...

Він схилився над столом і глибоко втягнув порошок. Я відвернувся, не бажаючи на це дивитися; я страшенно лютився на нього з якоїсь невловимої, незбагненної причини. Почувши, як він видихнув, я знову озирнувся. Доріжка зникла, а сам Александр сидів тепер, впустивши руки на коліна й відкинувши голову назад; очі його були напівзаплющені.