М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

Я зрозумів, що Рен зараз впаде, але забарився й скочив зі стільця запізно, а тому не встиг підхопити, перш ніж вона осіла на підлогу.

СЦЕНА ШІСТНАДЦЯТА

До Замку я повернувся за годину, і навіть коли вже піднімався сходами, кінцівки проймало холодом. Я й досі тремтів (або, можливо, мене просто трусило, як Рен, і це не мало жодного стосунку до холоднечі надворі), коли зайшов до бібліотеки. Джеймс із Філіппою сиділи на канапі, втупившись у текст власних монологів. Коли пролунали мої кроки, обоє підняли голови. На моєму обличчі, мабуть, і досі був приголомшений вираз, бо вони рвучко схопилися на ноги.

ФІЛІППА: Олівере!

ДЖЕЙМС: Що сталося?

Я спробував заговорити, але спершу не спромігся видушити ані звука, бо в моїй свідомості й досі зринали спомини.

Джеймс схопив мене за плечі.

— Олівере, глянь-но на мене, — сказав він. — Що сталося?

— Рен... — видушив я. — Вона... вона впала... просто під час монологу.

— Що?! — вигукнув Джеймс так голосно, що я аж відсахнувся. — Тобто як це — «впала»? З нею все добре? Де...

— Джеймсе, дай йому сказати! — Філіппа відтягнула його від мене на крок. — Що сталося? — спитала трохи м’якше, але її обличчя теж пополотніло.

Мій монолог був перевантажений недоладними затримками й паузами. Я розповів, як Рен упала просто в репетиційній залі, як, облишивши марні спроби привести її до тями, я підхопив її з підлоги й щодуху помчав до медпункту, а Ґвендолін і Фредерік квапилися слідом, щосили намагаючись не відставати.

— Зараз стан стабільний, але це все, що мені сказали. Вона саме почала приходити до тями, коли медсестри мене виштовхали. Залишитися не дозволили.

Останнє я вимовив вибачливим тоном, звертаючись до Джеймса.

Він розтулив рота, беззвучно ворухнув губами, як людина, що вирішила заговорити, опинившись під водою, а тоді раптом вимовив:

— Мушу йти.

— Ні, зачекай-но...

Я потягнувся, щоб утримати його за руку, але пальці лише ковзнули рукавом. До Джеймса було вже не дістати, він рушив до дверей. Озирнувшись, він кинув на мене один-єдиний зболений погляд, ніби намагаючись сказати щось, чого я не встиг усвідомити, а тоді знову відвернувся й швидко помчав сходами донизу. Тепер, коли він пішов, весь адреналін наче відразу здимів без сліду з мого кровотоку, і в мене раптом підітнулися коліна. Філіппа довела мене до крісла, але не до найближчого — не до Річардового.

— Просто трохи посидь спокійно, — наказала вона. — Ти вже достатньо зробив.

Я вчепився в її зап’ясток і стиснув його, мабуть, аж надміру міцно, охоплений дивним нападом розпачу. Рен утратила над собою контроль і вислизнула так швидко, що я не встиг її підхопити, а тепер он і Джеймс просто пропав — зник за дверима, пішов у ніч, витік, наче вода крізь пальці... Я не хотів залишатися на самоті й тим паче не хотів випускати з поля зору ще одного друга — мені здавалося, ніби хтось із нас може просто щезнути. Філіппа опустилася на підлогу поряд з моїм кріслом і поклала голову мені на коліно; вона мовчала, просто чекала, поки моя потреба в ній не мине.

Хвилин за десять я нарешті її відпустив, але зіп’ястися на ноги зміг, тільки коли вже прийшли Александр і Мередіт. Я розповів їм про те, що сталося, уже трохи послідовніше, і ми ще годину просиділи біля каміна, горнучись одне до одного, — майже не розмовляли, просто чекали бодай на якісь новини.

Я: Як гадаєте, «Різдвяна маска» таки відбудеться?

ФІЛІППА: Тепер її вже не скасуєш. Почнеться паніка...

АЛЕКСАНДР: Комусь доведеться вивчити її текст. Піхто й не дізнається, що грати ту роль мала саме вона.

МЕРЕДІТ: Не знаю, як ви, а я вже до смерті втомилася від усіх цих таємниць...

Ми знову замовкли, дивлячись у вогонь і чекаючи.

Коли нарешті повернувся Джеймс, уже було по півночі. Александра, який боком лежав на канапі, зморив сон — обличчя в нього було сірясте, дихання неглибоке, — проте ми з дівчатами не спали. Очі злипалися, але ми не знаходили собі місця. Почувши, як прочинилися вхідні двері, усі випросталися, дослухаючись до кроків на сходах.

— Джеймсе? — гукнув я.

Він не відповів, але вже за мить з’явився на порозі. Сніжинки мерехтіли в його волоссі, а на щоках пашіли яскраві червоні плями — наче його нарум’янила якась малеча, що не знала міри.

— Як вона? — спитав я, підхопившись із канапи, щоб допомогти йому зняти куртку.

— Мене до неї не пустили.

У нього цокотіли зуби, слова деренчали й зашпортувалися одне за одне.

— Що? — вигукнула Мередіт. — Але чому?

— Не знаю. Народ ходив туди-сюди, наче це якийсь довбаний Ґранд-Сентрал-стейшн[97], а мені наказали сидіти в коридорі.

— Хто там був? — спитала Філіппа.

— Голіншед і всі медсестри. Ще привезли лікаря з Броудвотера. І поліцейські теж приїхали. Той хлоп, Колборн, і ще один, Волтон.

Я глянув на Александра, який прокинувся, коли увійшов Джеймс. Губи його ніби перетворилися на одну сувору жорстку лінію.

— Що вони там робили? — спитав він, дивлячись на мене.

Джеймс важко гепнувся у крісло.

— Не знаю. Мені не сказали. Тільки спитали, чи я не в курсі, що з нею відбувалося останнім часом.

— Але це ж просто перевтома, так? — спитала Мередіт. — Просто виснаження. Вона пройшла через цей жахливий... досвід, а тоді повернулася сюди, і всі тепер від неї сахаються, а на