with love anellaya - Вода і камінь. Книга 3. Мірабель, with love anellaya

Розділ 13. Острів Втраченого

   Легенький вітерець тихо співав, подорожуючи заквітчаним полем серед Летючих Лісів, а цвірінькання пташок створювало атмосферу лісового оркестру. На небі не було жодної хмаринки і лише теплі дотики сонця блукали на землі. Серед трави хтось поворухнувся. Насправді їх там було четверо і якщо хтось проходив би повз них, міг подумати, що ці люди відпочивають після довгої і тяжкої дороги. Фактично, так і було.

   Мірабель розплющила очі, одразу зажмурившись від яскравих променів. Раннє, прохолодне повітря розтіклося її тілом, повертаючи до життя. Вона повільно підвелася і озирнулася по сторонам. Її сумка, яку вона постійно тягала із собою, лежала під хвойним кущем, а сукня не виглядала так, наче її випрали у крові. Бель піднесла обличчя до сонця, посміхаючись всьому світу. Червоно-помаранчеве волосся переливалося і сяяло золотом, а легке ластовиння вкривало її щічки. Вони рідко з’являлися, але сонце зробило свою справу. 

   Неподалік Мірабель помітила Лелейн і Вієро. Вони були на тому самому місці, де вона бачила їх востаннє. Але було щось таке, що кардинально відрізняло Ельфа від тої ночі. «Крила…».- Подумала Бель.- «Потойбіччя забрало в нього крила». Її усмішка змінилася сумним поглядом, тому Мірабель наказала собі не думати про це хоча б зараз. Вона глянула на Ніко, який мирно спав серед зелені і дрібних квіток. Його чорне хвилясте волосся спадало на чоло, трохи прикриваючи довгий шрам. Святий виглядав як невинний і наївний хлопець, що ніколи не робив нічого без дозволу і Мірабель ще не ловила себе на думці, що він навіть спить ідеально. Вона опустилася коло нього, прибравши волосся з його обличчя і торкнувшись шраму. Напевно, лише їй було дозволено робити так.

-Я ще ніколи не прокидався від твої дотиків.- Прошепотів Святий все ще із заплющеними очима.

-Пробач. Ти занадто милий, коли спиш.- Мірабель хотіла прибрати руку, але Ніко втримав її, не дозволивши піти.  

-Милий?- Він посміхнувся, притягнувши її до себе.- Що ти зробила з Мірабель?

   Вона хотіла щось відповісти, але серце підскочило до небес і гучно впало назад на землю, коли її обличчя опинилося на його грудях. Бель видихнула, зрозумівши, що немає сенсу боротися із собою.

-Господи, ти наче побачила морське чудовисько.- Глузливо мовив Ніко, ховаючи її в своїх обіймах.- Тепер я розумію що мав на увазі Вівіан під зламаним серцем. 

-Не знаю про що ти, але тобі точно щось здається.- Мірабель намагалася говорити рівно, щоб не видати свого хвилювання. 

-Так… Напевно, мені лише здається. 

-Від чиїх дотиків ти вже прокидався?- Несподівано запитала Бель і одразу ж пожалкувала про це. 

-Що?- Святий спершу не зрозумів до чого було це запитання.- Ти про..?- Він замовк, але Мірабель знала, що зараз він подумки сміється, обдумуючи відповідь.

-Забудь.- Вона хотіла знати, але розуміла, що навряд чи він відповість чесно. 

-Тобі сказати імена чи просто кількість?- Ніко навіть не намагався стримувати сміх.

   Бель змусила себе подивитися на нього. Лише зараз вона зрозуміла, що Святий грається з її волоссям і це ледь не збило її з пантелику, але вона зазирнула в його очі кольору фісташки, намагаючись не тремтіти від його неймовірно звабливого погляду. 

-Я думала, що Святі лише сидять у Білому Палаці, нудно відповідаючи на прохання смертних і жаліються на життя, позбавлене буд-якого сенсу. 

-Ти ще не бачила нас до цієї ріки.- Відповів Ніко.- До того ж, ти була майже переконана у тому, що нас не існує. 

-Так, вважала, що вас вигадали, аби мати надію і примітивну віру у краще серед цієї суцільної катастрофи. Моє ж життя показувало, що ніхто не спуститься з гір і не подарує чарівну паличку, яка за секунду позбавить всіх проблем.- Сказала Мірабель.

-Я б і не спускався, але мусив довести впертій дівчині, що вона не найрозумніша у світі.- Святий наче прислухався до чогось.

-О, дякую.- Фиркнула Бель.- З такими Святими і не дивно. 

-З якими?

-Які вважають себе найкращими, але…- Вона не договорила, тому що не встигла і кліпнути, як її спина торкнулася трави, більше не відчуваючи тепла Ніко.

-Ось тепер кажи все, що думаєш про мене.- Святий зазирав в її очі, кольору глибин океану, відчуваючи, як серце Мірабель заперечує будь-які її слова. 

-Це проти правил.- Ледве вимовила Бель.

-Хто взагалі слідує правилам?- Він нахилився ще ближче до неї, перегородивши дівчині сонячні промінці.- Кажи. 

   Світ танув на її очах, лишаючи тільки його дотики і пронизливий погляд, в якому Мірабель втрачала себе і всі свої думки. Вона глянула на дерева, відволікаючи себе від цього божевілля. Бель хотіла збрехати, сказати, що це не діє і переконати Ніко у тому, що він – не той, навколо якого кружляють всі її бажання. Вона хотіла переконати і себе, але не могла. 

-Відпусти.- Вичавила з себе Мірабель.

   Святий ще мить зачаровано дивився на Бель, а потім підніс руку до її серця, вгамовуючи його крики. Він піднявся на ноги і оглянув все довкола. Мірабель полегшено зітхнула, дякуючи всім, кому можна, що ця розмова закінчилася навіть не почавшись. 

-Пробач.- Почувся голос Ніко.- Я налякав тебе.

   І що відповідати на таке? От і Бель не знала, тому мовчки підвелася, нормалізовуючи дихання. 

-Коли будеш готова поговорити, просто скажи мені.- Святий подивився перед собою.- Особливо цікаво почути про те, чому в тій долині ти сяяла, як сонячний промінь.

   Мірабель ледь не втратила свідомість від почутого. «Звідки?».- Пронеслося в її голові і вона ще довго могла розмірковувати, але увагу привернуло щось блискуче неподалік її сумки. Не варто було бути ясновидцем, аби зрозуміти що це. Вона нахилилася над маленькою кришталевою склянкою, що була наповнена мерехтливою рідиною зі світло-блакитним відливом. Священна Вода у Колбі ще ніколи не була у такій безпеці, ніж у той момент. 

-Прокляті дотрималися слова.- Мовила до себе Бель, а потім подивилася на те місце, де колись лежало тіло Касаліна.- Розаліна жива і я побачу її, навіть якщо вона досі хотітиме мене вбити. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍