Террі Пратчетт - Глиняні ноги, Террі Пратчетт

припинила свій ритмічний стукіт. Свічки гойднулися за інерцією, з негучним восковим звуком ударилися одна об одну — і запала тиша. Крайня свічка зірвалася, впала на гору інших свічок у ковші й відскочила на підлогу.

А потім у тиші почулися кроки.

Глитай почав задкувати.

— Пізно! — простогнав він.

Морква та Анґва одночасно побачили, як він натискає на спуск.

Гак відпустив тятиву; Анґва відштовхнула Моркву вбік, але він був готовий до цього — його ліва рука вже рвонулася вгору в просторі між нею та стрільцем. Щойно його долоня майнула перед її обличчям, вона почула, як арбалетна стріла розриває живу плоть. Морква скрикнув, сила удару майже розвернула його на місці.

Схопившись за руку, він важко осів на підлогу. З долоні стирчала стріла.

Анґва миттю нахилилася до нього.

— Здається, вона без зубців, дай-но я витягну...

Морква схопив її за зап’ястя.

— Тут срібний наконечник! Не торкайся!

На них упала якась тінь, і обоє підняли очі.

На Анґву згори вниз дивився король-ґолем.

Вона відчула, як видовжуються її зуби й нігті.

А потім вона побачила, що з-за стосу ящиків на них нервово позирає кругле личко Усмішки. Анґва спробувала придушити свої інстинкти перевертня, гукнула: «Лишайся на місці!» — одночасно ґномині й шерсті, що почала пробиватися крізь її шкіру, — і ледь не розірвалася між бажанням наздогнати Глитая та прагненням забрати Моркву у безпечне місце.

Вона ще раз сказала своєму організмові, що вовче тіло зараз не годиться. Забагато чудернацьких запахів, забагато вогнів...

Ґолем вилискував свічковим салом і воском.

Вона позадкувала.

За спиною ґолема Усмішка позирнула на пораненого Моркву, а тоді — на сокиру на пожежному щиті. Ґноминя зняла його і невпевнено зважила в руках.

— І не думай... — почала Анґва.

— Т’др’дузк б’газґ m’m!

— О, ні! — простогнав Морква. — Тільки не це!

Усмішка підбігла до ґолема з-за спини і щосили вперіщила його сокирою на рівні попереку. Сокира відскочила, але ґноминя втримала її і в розвороті вдарила статую в стегно, відбивши шматок глини.

Анґва завагалася. Сокира в руках Усмішки так і танцювала навколо ґолема, а сама ґноминя кричала дедалі кровожерніше. Анґва не розбирала ані слова, але ж чимало ґномських бойових кличів обходяться зовсім без слів. Вони є просто вираженням емоції у вигляді звуку. З кожним ударом сокири відлітали й барабанили по ящиках зі свічками уламки випаленої глини.

— Що це вона прокричала? — спитала Анґва, відтягаючи Моркву вбік.

— Це — найстрашніший бойовий клич ґномів! Якщо він пролунав, когось точно вб’ють!

— І що він значить?

— «Сьогодні гарний день, щоб хтось помер!»

Ґолем спостерігав за ґноминею з флегматичністю слона, який роздивляється курку, що гасає подвір’ям.

Потім просто у повітрі схопив сокиру, за якою, ніби хвіст комети, полетіла й Усмішка, і пожбурив їх обох далеко вбік.

Анґва із зусиллям поставила Моркву на ноги. З його руки крапала кров. Вона спробувала не дихати. «Повня вже завтра. Вибору немає».

— Можливо, його вдасться переконати... — почав Морква.

— Агов! Говорить реальність! — закричала на нього Анґва.

Морква витягнув меча.

— Тебе заарештовано... — заговорив він до ґолема.

Рука ґолема розмазалася в повітрі. Меч по руків’я загруз в одному з ящиків зі свічками.

— Є ще якісь геніальні ідеї? — поцікавилася Анґва, відступаючи разом із Морквою до виходу. — Чи, може, забираймося звідси нарешті?

— Ні. Ми мусимо якось його зупинити.

Їхні спини вперлися в стіну з ящиків.

— Напевне, саме тут? — припустила Анґва, коли ґолем знову підняв кулаки.

— Ти відхиляйся праворуч, а я — ліворуч. Можливо, тоді...

Великі подвійні двері в протилежній стіні здригнулися від потужного удару.

Король-ґолем повернув голову.

Двері здригнулися знову — і вилетіли всередину. На мить у отворі постав Дорфл. Потім він нахилив голову, розставив руки й атакував.

Він рухався не надто швидко, але з потужністю й невідворотністю льодовика. Дошки підлоги вигиналися й стогнали під його ногами.

Ґолеми з брязкотом зіткнулися посередині цеху. Тілом короля-ґолема побігли зміїсті тріщини, зсередини яких бризкав червоний вогонь, — але білий ґолем ухопив червоного за поперек і вперіщив ним об стіну.

— То що, — спитала Анґва, — тепер ми можемо забрати Усмішку й забратися?

— Ми маємо йому допомогти, — відповів Морква.

Ґолеми зіткнулися знову.

— І як же? Якщо навіть... навіть він не може впоратися, чому ти думаєш, що зможемо ми? Забираймося!

Морква струсив її руку зі свого плеча.

Дорфл вибрався з-під битої цегли й атакував знову. Ґолеми знову сплелися, зі скреготом щосили тиснучи один на одного. Якусь мить вони стояли так під тріск своєї глини, а потім Дорфл простягнув руку, в якій щось було, відштовхнувся — і вперіщив суперника по голові його ж ногою.

Той похитнувся, і Дорфл негайно викинув уперед другу руку, але білий ґолем устиг її перехопити. Король крутнувся у дивному па, кинув Дорфла на підлогу, зробив переворот і завдав Дорфлу удару ногою. Той покотився по підлозі, викинув руки в сторони, щоб загальмувати свій рух, і озирнувся саме вчасно, аби побачити, як його ноги кришаться об стіну.

Король підібрав свою ногу, секунду побалансував і вставив її на місце.

Потому його вогняний погляд пройшовся цехом і спалахнув яскравіше, коли зупинився на Моркві.

— Тут має бути ще один вихід, — тихо промовила Анґва. — Глитай же якось утік!

Король спробував кинутися на них, але негайно зустрівся з проблемою: як виявилося, він вставив ногу задом наперед. Відтак білий ґолем почав кульгати по півколу, яке, однак, якимось чином наближало його до них.

— Ми не можемо кинути Дорфла тут, — сказав Морква.

Він вибрався на величезний бак для розтоплювання сала, витягнув з нього довгу металеву мішалку і знову сповз на вкриту плямами засохлого смальцю підлогу.

Король гойднувся в його бік.

Морква відскочив, сперся спиною на огорожу навколо баку й замахнувся.

Ґолем здійняв руку, схопив прут-мішалку на льоту і віджбурнув убік. Потім здійняв обидві руки і спробував ступити ближче.

Коли це не вдалося, він поглянув униз.

— Чш-ш-ш, — сказало те, що лишилося від Дорфла, міцно тримаючи короля-ґолема за кісточку.

Король нахилився, спокійно змахнув рукою і ребром долоні зніс верхівку Дорфлового черепа. А тоді витягнув чем і миттю розірвав його на клаптики.

Світло у Дорфлових очах згасло.

Анґва налетіла на Моркву з такою силою, що він ледь не впав. Обхопивши його обома руками, вона щосили