Алан Кервін - Екстремофіл, Алан Кервін

Марк і Алекс після зібрання пішли до арсеналу готувати екзоскелети і зброю, Віктор поїхав до лікарні, Марта з Лією кілька разів перевірили переміщення чіпів за останні кілька днів, а потім за тиждень — ніхто не пересувався в тому районі.

— Можливо, це нечіповані з інших регіонів? — припустила Лія. — Побачили караван — напали. Мабуть, ще поралися біля трофеїв, коли приїхав Макс із малими — почали стріляти.

— А потім поклали малих на платформу з каравану і запрограмували, щоб їхала до центральних воріт? — риторично запитав Денис. — Програмував точно хтось із Янових людей. Можливо, хтось із поранених, і сам упав з неї дорогою, або відправив їх, а сам лишився. Не подобається мені все це. Дуже не подобається...

— Шефе, — почулось з Денисової рації.

— Слухаю, Вікторе.

— Малий ще не зовсім при тямі, але з того, що він розповідає, караван стоїть прямо на дорозі в яру, і, коли вони під’їхали, їх атакували великі сяючі кулі із синтетичними голосами дроїдів, що називали їх заколотниками.

— Трекер не показує, що там хтось був.

— Якщо є люди без чіпів, то чому не може бути нечіпованих дроїдів? Не схоже, що малий бреше. Я, звісно, почекаю, доки він повністю очуняє, але попередньо така інформація.

— Дякую, Вікторе, — Денис прибрав руку з рації і поглянув на Тео. — У тебе є костюм-невидимка.

— Його Боб хотів узяти.

— Узяв?

— Я не дивився. Не було приводу.

— Марто, бери машину, зганяйте додому, перевірте.

— І що робити, якщо нема? Летіти в Дельту?

— Нема часу. Одягнемо на Тео екзоскелет. Браслет у нього є, тож, якщо там дроїди, проблем не буде: кількість чіпів і людей збігатиметься. Все ж, ми поліція, що приїхала перевірити, що до чого після смерті дитини. Що сидите? Їдьте!

Їхали доволі швидко... і мовчки. Ледь машина сіла, Тео вискочив і побіг до будинку. Малі, побачивши його, почали щебетати, щось розпитуючи, і розповідати кожен своє.

— Вибачте, розкажете пізніше. Не ображайтеся, у мене зараз зовсім нема часу, — говорив він, шукаючи сумку зі своїми речами.

— Ти щось загубив? — поцікавилася Ханна, спостерігаючи за ним з крісла.

— Тут була така сіра сумка з костюмом, що мені пошила Роза. Ти не знаєш, де вона? Її дядько Боб, часом, не взяв із собою?

— Він хотів, але Ада саме поклала костюма до пральної машини, і він не став чекати.

— І... де костюм зараз? — запитав Тео, намагаючись не почати стрибати від такого везіння.

— Мабуть, на горищі.

Переодягнувшись, Тео залишив Бобовий браслет Стефану, взяв «шпильки» і помчав до машини.

— О, Боб його не забрав. Це добре, — констатувала Марта, піднявши машину вгору.

— На щастя.

— Він точно зробить тебе невидимим для дроїдів?

— Раніше робив. Чому питаєш?

— Не хочу, щоб тебе підстрелили.

— Ти за мене хвилюєшся? — посміхнувся Тео.

— Я за всіх хвилююся.

— Справді?

— Так! І за батька, і за Марка, і за Алекса, не тільки за тебе, тому не вигадуй собі нічого.

— Навіть якщо так, мені все одно приємно.

— Не вигадуй, кажу. У нашій ситуації кожна людина — це бойова одиниця, вона важлива і буквально на вагу золота.

— Про бойову одиницю ти загнула, але дякую.

— Знаєш що...

— Що?

— Нічого! — буркнула вона і міцніше взялася за кермо.

Приїхавши до відділку, Марта вийшла з машини і поспішила до будівлі, щоб бути якомога далі від Тео.

Алекс і Марк біля центрального входу саме перевіряли налаштування екзоскелетів: присідали, стрибали, нахилялися. Не так часто вони ними користувалися, тому доводилося підганяти тримачі на ходу.

— Для тебе ми також приготували екзоскелет, — Марк кивнув на будівлю відділку.

— Ні, дякую. Мені у своєму буде значно легше пересуватися.

— Упевнений?

— Так.