Алан Кервін - Екстремофіл, Алан Кервін

— Ти ж хотів постріляти.

— Хотів, але завтра ми збиралися до них їхати, тому мені цікаво, що там відбулося, адже це може вплинути на запланований обмін.

— Добре, поїхали.

Як і минулого разу, Денис зупинив машину в накритому внутрішньому дворі і поспішив до приймального відділення, де метушився персонал. Один з підлітків з опіками всіх видимих ділянок шкіри стогнав на каталці, біля нього крутилися дві медсестри: одна підколювала ліки до крапельниці, а інша обробляла опіки аерозолем. Другого підлітка, також обпеченого, реанімували: невисокий сивий лікар викрикував команди, які тут же виконували медсестри, шипів розряд дефібрилятора і повітря наповнювалося запахом смаженого м’яса.

Денис обвів приміщення суворим поглядом, зупинив його на групі з двох літніх чоловіків, обмазаних кров’ю, що стояли біля стіни, і двох жінок, що сиділи на стільцях.

— Яне, що трапилося? — звернувся він до старшого, підійшовши ближче.

— Я... не розумію... не знаю... — лепетав той розгублено. — Не уявляю...

— Учора вранці мав повернутися наш караван з-за Хребта, — заговорив другий чоловік. — Але їх все не було. Тоді сьогодні вночі Макс узяв цих двох, — він кивнув на підлітків, — сів у пікап і поїхав назустріч каравану. Десь пів години тому в такому стані їх привезла антигравітаційна платформа, одна з тих, що була в каравані. Хтось запрограмував її на автоматичне повернення до центральних воріт бази. Ми відразу ж привезли їх сюди. Що з Максом і іншими — не знаємо.

— Це не ми! — закричав підліток під крапельницею, підхопився, і медсестри, притримавши його за плечі, почали його заспокоювати й вкладати.

— Він про що? — запитав Денис.

— Не уявляю, — відповів чоловік, — але він усю дорогу кричав, що вони не заколотники.

— Це не ми! — перелякано волав хлопець. — Ні! Ми не заколотники!

До нього підійшла Сузанна і підколола ліки до крапельниці. За пару секунд хлопець обм’як, і його знову вклали на каталку.

— Заколотники? — повторив за малим Тео.

— Ви щось про це знаєте? — звернувся Денис до чоловіків, і ті захитали головами.

— Нічого...

— Які лю-у-уди! — до них підійшла Сузанна.

— Що скажеш? — Денис кивнув на підлітків.

— Один спатиме кілька годин, і за цей час ми встигнемо обробити його опіки, а в іншого лишилося півтори хвилини. Якщо серце не заведеться — реанімацію зупинять.

— Від чого опіки?

— Плазма.

— По дітях стріляли з плазмової гармати? — перепитав Тео і відчув, як по всьому тілу волосся почало ставати дибки. Плазмовий розряд плавить навіть каміння...

— Не тільки. У другого лазером відрізана нога на рівні гомілки: краї рани мають характерний зріз.

— Нога... — Тео зробив глибокий вдих, намагаючись скласти докупи думки в голові. — Якщо на бластері був відкритий випромінювач, то... він міг і сам собі відтяти ногу, ну, або той, хто стояв поруч...

— Ще раз розряд! — вигукнув лікар.

Сузанна поглянула на годинник над рецепцією:

— Передостання спроба.

Шипіння дефібрилятора, лічба натисків на грудину при масажі серця... і нічого. Літній лікар обвів утомленим поглядом усіх присутніх, зітхнув, звів правицю вгору, склав пальці в кулак, ліву поклав хлопцю на грудину і вдарив по ній ребром правиці.

— Що він робить?! — вигукнув Ян.

— Прекардіальний удар, — спокійно відповіла Сузанна, — остання спроба.

Кілька секунд усі дивилися на монітор і чекали дива... яке не трапилося. Одна з жінок закрила обличчя руками і беззвучно заплакала, а друга обійняла її за плечі.

Денис зняв кашкет і опустив голову. На його обличчі зарухалися жовна. Він був не просто злим — його розпирало від люті.

— Всі, хто вільний, негайно до відділку, — наказав він, натиснувши на рацію. — Тео, ходімо.

Дорогою до виходу Денис одягнув кашкет.

— Наздоганяй, бо поїде без тебе, — Сузанна штовхнула Тео в плече.

— Через скільки малий точно прокинеться?

— Через дві години, не раніше. Як прокинеться — я повідомлю.

— Дякую, — відповів Тео і побіг за Денисом.

У відділку, крім Марти, на них чекало ще четверо поліціянтів: Марк, Алекс, Лія і Віктор, жилавий літній чоловік. Усі косилися на Тео, але ніхто не запитував хто він і що робить на їхньому зібранні. Денис переповів усім те, що сталося в лікарні, сказав Віктору через дві години поїхати й допитати малого, Марку й Алексу велів підготувати спорядження до виїзду на маршрут каравану, а Лії та Марті — відстежити всі переміщення на північ від Порту за останні кілька діб.

— Добре, але потім я теж можу поїхати з вами, — запропонувала Марта.

— Ні! — в один голос сказали Тео й Денис.

— Як ціка-а-во, — протягнула Лія.

— Я не маленька! — сказала Марта батькові, а потім поглянула на Тео, що сидів на стільчику поруч. — А ти — не маєш права вказувати мені, що робити!

— Маю, — відповів він їй у тон.

— Та невже?! — обурено просичала вона.

Тоді Тео схилився до неї і прошепотів:

— Якщо на виїзді ти почнеш кашляти кров’ю, то твій батько розверне всіх назад. Ти ж не хочеш зірвати операцію? — відхилившись, він поглянув їй в очі і питально звів брови: — Я щось не так сказав?

— Усе так, але повтори голосніше, ми не розчули, — посміхнулася Лія.

Він нічого на це не відповів, тільки зиркнув і знову поглянув на Марту.

— Ну, принаймні тепер мені зрозуміла твоя поведінка! Ото вже конспіратори! Чому відразу не сказали, що між вами щось є?

— Це не те, що ти думаєш! — розвернулася до неї Марта.

— Та я ще й подумати як слід не встигла, а ти вже вся почервоніла, — засміялася Лія.

— Годі, — сказав Денис, потерши борідку. — Не час для веселощів, у нас помер підліток і зник караван з людьми і продуктами, що найближчим часом може значно ускладнити нам усім життя. А нас тут всього семеро...

Тео про всяк випадок обвів кімнату поглядом — його Денис також порахував.