Ліана Моріарті - Велика маленька брехня

— Ти, мабуть, щось не так написав. Усі букви маленькі і без пробілів. Воно завжди…

— Я їй сказав, що не можна мати один пароль для всього, — сказав Натан. — Очевидно, вона мене послухала.

— Добре, — сказала Маделін. Її гнів ущух і трансформувався у велетенський крижаний айсберг. — Дуже добре. Чудова порада. Чудове батьківство.

— Це через ризик злому…

— Та байдуже! Помовч, дай подумати, — вона постукала кінчиками пальців по губах.

— У тебе є ручка?

— Звісно.

— Пробуй «Чорничка».

— Чорничка? Чому?

— То її перша тваринка. Щеня. Вона у нас прожила два тижні і потрапила під автомобіль. Абігель дуже засмутилася. Ти тоді був… Де ж ти був? Балі? Вануату? Хто зна. Не став мені запитань. Просто слухай.

Вона надиктувала йому список потенційних паролів: музичні групи, герої телепередач, автори улюблених книжок і окремі слова, такі як «шоколад» і «ненавиджу маму».

— Це не може бути паролем, — сказав Натан.

Маделін проігнорувала його слова. Її переповнював розпач від неможливості цієї задачі. Це ж може бути що завгодно — будь-яка комбінація літер та цифр. — Ти впевнений, що цього не можна зробити інакше? — запитана вона.

— Я думав, може, налаштувати переадресацію доменного імені, — сказав Натан. — Але для цього мені однаково треба зайти в її акаунт. Світ обертається навколо логінів. Може, якийсь ІТ-геній і міг би зламати сайт, це ґуґлівський акаунт, але це займе час. Рано чи пізно, ми його здолаємо, але найшвидше було б, якби вона сама це зробила.

— Так, — сказала Маделін. Видобула з сумки ключ від машини. — Я заберу її зі школи раніше.

— Ти мусиш їй сказати, тобто ми, ми мусимо сказати їй, щоб вона прибрала цей сайт. — Маделін чула, як цокає клавіатура під пальцями Натана, котрий перебирав варіанти паролю. — Ми — її батьки. Ми мусимо сказати їй, що якщо вона нас не послухає, то будуть певні… е-е-е-е… наслідки.

Було трохи смішно чути, як Натан вживає такі сучасні педагогічні терміни, як «наслідки».

— Ага, це буде дуже просто, — сказала Маделін. — Їй чотирнадцять, вона думає, що рятує світ, а ще вона — уперта, як осел.

— Ми скажемо їй, що вона буде під домашнім арештом, — збуджено вигукнув Натан, очевидно згадавши, що саме так батьки карають тінейджерів в американських ситкомах.

— Їй це сподобається. Вона гратиме роль мучениці за правду.

— Але ж, на бога, це ж несерйозно, правда? — запитав Натан. — Вона ж не збирається і справді це зробити. Зайнятися сексом з якимось чужим мужиком? Я не можу… У неї ж навіть хлопця ніколи не було, чи був?

— Наскільки я знаю, вона навіть ще не цілувалася, — сказала Маделін. І їй захотілося плакати, бо вона точно знала, що б сказала їй Абігель у відповідь: «Ті дівчатка теж ще не цілувалися».

Вона стиснула ключі у руці.

— Треба поспішати. Часу в мене лише до закінчення уроків, бо ж мушу забрати менших.

А потім вона згадала, що їй дзвонив Перрі та просив забрати близнюків, бо Селеста захворіла. Ліве око засмикалося.

— Маделін, — сказав Натан. — Тільки не кричи на неї, добре? Бо…

— Ти смієшся? Звісно я на неї кричатиму! — закричала Маделін. — Вона збирається продати свою цноту через інтернет!

Розділ шістдесят перший

Після спільного ранку у «Блакитному блюзі» Джейн відвезла Зіггі до школи.

— Ти скажеш Максу, щоб він припинив ображати Амабеллу? — запитав він, коли вони припаркувалися.

— Хтось із дорослих із ним поговорить, — Джейн повернула ключі у замку запалювання. — Мабуть, все таки не я. Може, Панна Барнс.

Вона намагалася придумати, як же їй повестися у цій ситуації. Може, їй варто просто зараз піти до директора? Але вона б охочіше поговорила з панною Барнс, котра скоріше повірить, що Зіггі не намагається відвернути звинувачення від себе, вказавши на когось іншого. А ще панна Барнс знала, що Селеста і Джейн були подругами. Тож вона розумітиме всю незручність ситуації.

Але панна Барнс зараз на уроках. Вона ж не може забрати її з уроків. Вона напише їй імейл та попросить передзвонити.

Але Джейн хотіла розповісти комусь просто зараз. Може, таки варто піти до пані Ліпманн? Не схоже було, що Амабеллі загрожувала смертельна небезпека. Очевидно, помічник учителя очей з неї не спускає. Джейн від нетерплячки хотілося тільки й промовляти: «Це не мій син! Це її син!»

А як щодо бідолашної Селести? Може, насамперед треба подзвонити та попередити її? Адже саме так вчинила б добра подруга, хіба ні? Мабуть, так. Було щось жахливе і нещире у тому, щоб зробити це за її спиною. Вона б не пережила, якби це вплинуло б на їхню дружбу.

— Йдемо, мамо, — нетерпляче сказав Зіггі. — Чому ти просто сидиш і так дивно дивишся?

Джейн відстебнула ремінь безпеки та повернулася до Зіггі.

— Ти все правильно зробив Зіггі, коли розповів мені про Макса.

— Я тобі не говорив! — Зіггі, котрий уже теж відстебнув ремінь та був готовий вискочити з машини, раптом кинувся до неї — переляканий, обурений.

— Вибач, вибач! — сказала Джейн. — Ні, звісно, ти мені нічого не говорив. У жодному разі.

— Бо я пообіцяв Амабеллі, що ніколи-ніколи нікому не скажу, — Зіггі вмостився поміж пасажирським та водійським сидіннями, так, щоб його схвильоване обличчя було поруч з її. Джейн побачила, що над верхньою губою залишилася пляма від солодкого липкого соусу від млинців.

— Все правильно. Ти дотримав своєї обіцянки, — Джейн лизнула пальця та спробувала відтерти пляму.

— Я дотримав обіцянки, — Зіггі відвертався від її пальця. — Я добре вмію дотримувати обіцянки.

— А пам’ятаєш орієнтаційну зустріч? — Джейн облишила спроби витерти його обличчя. — Коли Амабелла сказала, що це ти її скривдив? Чому вона так сказала?

— Макс сказав їй, якщо вона вкаже на нього, то він ще раз так зробить, коли дорослі не бачитимуть. — сказав Зіггі. — Тому Амабелла вказала на мене. — Він нетерпляче смикнув плечем, ніби йому набридла ця тема. — Вона попросила у мене за це вибачення. А я сказав, що все добре.

— Ти — дуже хороший хлопчик, Зіггі, — сказала Джейн. І ти не психопат! Це Макс — психопат.

— Ага.

— І я тебе люблю.

— Може, вже підемо до школи? — Зіггі знову взявся за ручку дверей.

— Звісно.

Вони пішли до школи, Зіггі побіг уперед з рюкзаком на спині, ніби не переймався нічим у цьому світі.

Джейн раділа, дивлячись на сина, і поспішала за ним. Він тривожився не тому, що його хтось кривдив. Він тривожився, бо сміливо і нерозумно зберігав таємницю. Навіть коли пані Ліпманн його розпитувала, її сміливий маленький солдат не розколовся. Він захищав Амабеллу. Зіггі був не кривдником,