Стефані Маєр - Аптекар

— Де він?

— У будинку. Він увійшов, але не повернувся. Енжел зайшов за ним і також не повернувся. Пси мало не відірвали двері від машини. Ми втекли.

— Хто стріляв зі снайперської гвинтівки, Ектор?

Ейнштейн клацнув зубами за кілька сантиметрів від носа переляканого чоловіка.

— Так! Так!

Вона ніколи не розмірковувала про те, щоб використовувати під час допитів тварин, але Ейнштейн виявився напрочуд дієвим засобом.

— Ектор збирався нападати?

— Так!

— Хто ціль?

— Не знаю. Ми просто мали приїхати й перестріляти всіх, хто спробував би втекти.

— Ейнштейне, хапай його! — не найліпша її імпровізація; Ейнштейн перевів явно спантеличений погляд на неї. Але чоловікові у позашляховику на те було байдуже.

— Ні, ні! — вигукував він. — Присягаюсь! Ектор нам нічого не казав. Ці пуерторіканські найманці нічого не розповідають стороннім!

— Як ви знайшли це місце?

— Ектор дав нам адреси!

— У множині. То їх кілька?

— У списку було три оселі. Ми спочатку за іншою адресою поїхали. Ектор сказав, що там нікого немає.

— Що ви зробили потім?

— Ектор зайшов. За п’ять хвилин вийшов. Сказав нам їхати у наступне місце.

— Це все, що вам відомо?

— Так! Так! Усе!

Вона двічі стрельнула йому в голову з його власного пістолета.

У її голові почався зворотній відлік. Вона гадки не мала, скільки знадобилось часу, щоб звільнити собак, поплисти вниз за течією і завантажити джип. Вона гадки не мала, коли Ектор зайшов у будинок і скільки часу йому знадобилось, щоб дістатись її кімнати. Те, що вона знала напевно, — захисна касета під тиском повільно випускатиме хімічні речовини, якими вщент заповнить через п’ятнадцять хвилин із моменту, коли хтось відчинив двері. А коли спорожніє, у неї було тільки півгодини — залежно від статури людини, яка зайшла, — поки непроханий гість знову зіпнеться на ноги. Усе дуже близько.

Заскочивши у джип, вона притримала двері, щоб Ейнштейн міг також заскочити, перестрибнувши через неї. Жбурнула Деніелові окуляри нічного бачення, зиркнувши на нього лише раз, перш ніж знову осліпнути. Усе, що помітила, — у нього напружений вигляд.

— Вези нас до будинку. Той самий план, що й раніше, якщо хтось вийде. Стань якомога далі, щоб міг бачити обидва боки будинку; стеж, якщо хтось ходить біля будинку.

— Собаки мене повідомлять, якщо щось побачать.

— Звісно, — погодилась вона.

Переваги собачої зграї зараз були набагато більшими, ніж вона сподівалась.

Вийнявши свій ППК, вона встромила «Глок» у кобуру. Запнувши 38-й за пояс, встромила ППК ззаду в сумку, що стояла в ногах. Потім, намацавши в сумці те, що потрібно, витягла. Вона наділа замість куленепробивної кепки протигаз, нашвидкуруч закріпила його на роті й носі, вкрутила фільтр, а потім схопила дві герметичні касети, стяжки, військові рукавички й коробку із сережками. Вона поклала їх у кишені на талії. Наостанок добула важкий болторіз і встромила його за пояс біля порожньої кобури, одним руків’ям усередину, а другим — назовні. Хоч болторіз був компактний як на своє призначення, руків’я все одно сягало їй майже до колін. Воно трохи заважатиме їй рухатись, але якщо все відбуватиметься, як заплановано нею, він їй знадобиться.

Наразі вона не мала часу, аби розмірковувати, що собі зараз думає Деніел, як він почувається через убивство беззахисного чоловіка.

Удалині показався будинок, у всіх вікнах, що були в полі зору, світилося. Вікна нагорі надто добре були затемнені, щоб можна було помітити, світиться всередині чи темно.

— Бачиш кого-небудь?

— Тіло — отам, — Деніел показав у бік надбудови.

— Маємо переконатись, що він дійсно мертвий, — ще лишилось троє чоловіків, розташування яких було невідомим. Чим менше їх ще дихає, то більші в неї шанси.

— Я майже певний, що мертвий. Він схожий на мерця… у кількох місцях, — його голос лунав порожньо.

— Добре.

Вона не бачила нікого біля будинку. Мабуть, вони не настільки дурні, щоб повибігати на вулицю, аби перевірити, що відбувається. Жодних силуетів у вікнах. Певна річ, вони повимикали б світло, якби збиралися стріляти з одного з вікон. Можливо, нагорі… вікна так капітально було замасковано, що навіть вона насилу могла вгадати, де вони. Чи знетямлюючі застережні заходи вимкнено, і хтось спостерігає за ними з темної кімнати?

— Ти можеш розгледіти вікна нагорі?

— Усі ніби запнуті, — відповів Деніел.

— Добре. Починай сповільнюватись. За дві секунди потому, як ми повиходимо, зупиняйся і будь готовий стріляти.

Він хитнув головою:

— Зрозуміло.

— Ейнштейне, ходи сюди. Будь напоготові.

Деніел поставив машину під таким кутом, щоб із вікна її було видно з його боку. Вона сподівалась, що її не помітять у пітьмі з іншого боку авто.

Відчинивши дверцята, Алекс вислизнула на траву, що поволі колихалась. Вона намагалася відтворити рухи, які бачила в сотні фільмів: спустившись на коліна, перекотилася на бік, а Ейнштейн перескочив через неї. Вона була переконана, що схибила, але наскільки схибила — і гадки не матиме, допоки «Виживання» не вивітриться.

Вона забула сказати Деніелу, щоб зачинив двері й усе позакривав, утім, це саме підказує здоровий глузд, а він сьогодні ніби швидко міркує. Можливо, знову генетика зіграла роль — він був створений для таких ситуацій, як і його брат. Хай там як, а якщо хтось надумає залізти в машину, на нього вже чекатиме Хан. Вона намагалась уявити, як воно, коли хтось, за ким уже й так женеться дюжина бійцівських собак, на узвишші в пітьмі зустрічається ніс до носа з Ханом. Таке обов’язково вплине на прицільність нападника та час, що потрібен йому на те, аби зреагувати.

Навіть попри те, що вона вдягла рукавички, повзання по гравію було б виснажливим, якби вона не підвелася. Коли вона поспіхом бігла від джипа, почула, як стрімко мчать лапи її зграї у сухих кущах — не лише Ейнштейн, а й дюжини тих собак, які вижили. У неї ще ніколи не було такої підтримки. Снайперу нагорі було б важко відокремити її від зграї.

Біля ґанку вона пішла навшпиньки. Джип уже стояв непорушно. Вона почула, як грюкнули двері. Почувши коротке завивання просто над головою, вона завмерла. І знову нетривале виття. Це не людина.

Підтягнувшись угору на ґанок, перекотилась під перила й сиділа, низько пригнувшись, нижче вікон. Попереду Лола скрутилась калачиком у дальньому кутку. Алекс знала, що, навіть поранена, Лола дасть знати, якщо десь поряд чатує небезпека. Підповзла до собаки й рукою у рукавичці провела по кривавому сліду. Лола на кілька сантиметрів підняла голову, лише раз слабенько крутнувши хвостом.

— Усе буде добре, Лоло. Я повернулась. Тримайся, гаразд? — вона погладила собаці вухо, а Лола дихала тихо й важко.