Френк Херберт - Бог-Імператор Дюни

«А як же мій час? — подумав Лето. — Він теж ніколи не повториться. Але Дункан не зрозумів би різниці».

— Що привело тебе сюди з Цитаделі? — спитав Лето.

Айдаго глибоко вдихнув, тоді заговорив.

— Це правда? Ти одружуєшся?

— Правда.

— З цією Хві Норі, іксіанською Амбасадоркою?

— Так.

Айдаго швидким поглядом пробіг уздовж непорушного тіла Лето.

«Вони завжди шукають геніталії, — подумав Лето. — Можливо, я мав би щось там доробити, якусь помітну випуклість, яка б їх шокувала». Він придушив смішок, що ледь не вирвався йому з горлянки. «Чергова емоція посилилась. Спасибі, Хві. Дякую вам, іксіани».

Айдаго труснув головою.

— Але ти…

— У подружжі важить не лише секс, — промовив Лето. — Чи ми матимемо дітей плоті? Ні. Але наслідки цього зв’язку будуть глибокими.

— Я чув твою розмову з Монео, — сказав Айдаго. — Думав, що це якийсь жарт, не інакше…

— Стережись, Дункане!

— Ти кохаєш її?

— Глибше, ніж будь-який чоловік кохав колись жінку.

— Гаразд, а що вона? Чи вона…

— Відчуває… непереборне співчуття, потребу ділитися зі мною, давати мені все, що може дати. Така її природа.

Айдаго придушив почуття огиди.

— Монео має рацію. Люди повірять тлейлаксанським історіям.

— Це один із глибоких наслідків.

— Ти досі хочеш, щоб я… спарувався з Сіоною!

— Ти знаєш мої бажання. Залишаю вибір тобі.

— Що це за жінка, Нейла?

— Ти зустрівся з Нейлою! Добре.

— Вони з Сіоною поводяться як сестри. Така здоровенна колода! До чого воно йде, Лето?

— А куди б ти хотів, щоб воно йшло? І яке це має значення?

— Я ніколи не зустрічав іще такої тварюки! Нагадує мені Звіра Раббана. Годі здогадатися, що це жінка, якби не…

— Ви зустрічалися раніше, — сказав Лето. — Ти знав її як Подругу.

Умить запанувала тиша. Айдаго мовчки вдивлявся в Бога-Імператора, наче створіння, що закопується в землю, почувши яструба.

— Отже, ти їй довіряєш, — промовив він нарешті.

— Довіра? Що таке довіра?

«Мить настала», — подумав Лето. Він бачив, як думки Айдаго формуються, збираючись докупи.

— Довіра завжди йде в парі з присягою вірності, — сказав Айдаго.

— Як, наприклад, довіра між нами, між мною і тобою? — спитав Лето.

Гірка посмішка торкнулася губ Айдаго.

— То от що ти робиш із Хві? Подружжя, присяга….

— Ми з Хві вже довіряємо одне одному.

— Ти довіряєш мені, Лето?

— Якщо я не зможу довіряти Дункану Айдаго, то не зможу довіряти нікому.

— А якщо я не можу тобі довіряти?

— Тоді мені тебе шкода.

Айдаго сприйняв це майже як фізичний удар. Його очі розширилися в безсловесному питанні. Він хотів довіряти. Хотів магії, яка ніколи більше не повернеться.

Думки Айдаго раптом звернули в інший бік.

— Нас чують у передпокої? — спитав він.

— Ні. — «Але мої журнали чують!»

— Монео був розлючений. Усі це бачили. Але вийшов звідси як слухняне ягнятко.

— Монео аристократ. Він одружений з обов’язками, з відповідальністю. Коли нагадати йому про це, його гнів розвіюється.

— То ось як ти його контролюєш, — зауважив Айдаго.

— Він сам себе контролює, — відповів Лето, згадавши, як Монео підняв погляд від записника, не для певності, а щоб прикликати своє почуття обов’язку.

— Ні, — заперечив Айдаго. — Не він себе контролює. Ти це робиш.

— Монео сам закрився в минулому. Я цього не робив.

— Але він аристократ… Атрід.

Лето згадав постаріле обличчя Монео, думаючи при цьому, наскільки неуникне те, що аристократ відмовляється виконати свій останній обов’язок — відступити вбік і зникнути в історії. Його доводиться відсувати геть. І він відступив би. Жоден аристократ ніколи не міг протистояти вимозі змін.

— А ти аристократ, Лето? — не спускав тону Айдаго.

Лето всміхнувся.

— У мені помирає найвищий ступінь аристократизму. — І подумав: «Привілеї стають пихою. Пиха сприяє несправедливості. Зерно руїни проростає та розквітає».

— Мабуть, я не прийду на твоє весілля, — сказав Айдаго. — Я ніколи не вважав себе аристократом.

— Але ти ним був. Ти був аристократом меча.

— Пол був кращим, — заперечив Айдаго.

Лето заговорив голосом Муад’Діба:

— Бо це ти мене вчив!

Тоді повернувся до нормального тону:

— Неназваний і безмовний обов’язок аристократа — навчати, інколи навіть на страшних прикладах.

І подумав: «Гордість за народження переходить у слабкість і проблемність схрещування. Відкривається дорога до гордості за багатство й досягнення. З відходом ancien régime, старого режиму, приходить нувориш, захоплюючи владу, як це зробили Харконнени».

Цикл повторювався з такою постійністю, що Лето відчув: хтось іще мав побачити, як слід вбудувати його в давно забуті схеми виживання, які вид переростав, але ніколи не втрачав.

«Та ні, ми все ще носимо в собі детрит, який я мушу викоренити».

— Є якийсь кордон? — спитав Айдаго. — Є якийсь кордон, щоб я міг його переступити й ніколи не бути часткою цього?

— Якщо має існувати якийсь кордон, ти мусиш допомогти мені його створити, — відповів Лето. — Зараз немає місця, куди ти пішов би так, щоб інші не могли піти за тобою слідом і знайти тебе.

— Отже, ти не дозволиш мені піти?

— Іди, якщо хочеш. Інші «ти» пробували. Я кажу тобі, що немає кордону, нема де сховатися. Правда те, що зараз, як це було давним-давно, людство наче одноклітинна істота, з’єднана воєдино небезпечним клеєм.

— Жодних нових планет? Жодних дивних…

— Ах, ми розростаємося, але не ділимося.

— Бо це ти тримаєш нас разом! — звинуватив його Айдаго.

— Не знаю, чи зрозумієш ти мене, Дункане, але якщо існує кордон, будь-який кордон, то те, що лишається позаду, не може бути важливішим за те, що очікує попереду.

— Ти — це минуле!

— Ні, це Монео — минуле. Він швидко зводить традиційні аристократичні бар’єри проти всіх кордонів. Ти мусиш зрозуміти силу цих бар’єрів. Вони не лише оточують планети й країни, вони обмежують ідеї. Вони придушують зміни.

— Ти придушуєш зміни!

«Він не збочить із дороги, — подумав Лето. — Ще одна спроба».

— Найпевнішою ознакою аристократизму є пошук бар’єрів проти зміни, завіс із заліза, сталі, каміння чи будь-якої речовини, що виключали б нове, відмінне.

— Я знаю, що десь має бути кордон, — сказав Айдаго. —