Френк Херберт - Бог-Імператор Дюни

— Я не приховую жодних кордонів. Я прагну кордонів! Я прагну несподіванок!

«Вони підходять аж сюди, — подумав Лето. — А тоді відмовляються ввійти».

Як і очікувалося, думки Айдаго зненацька змінили курс.

— Правда, що на твоїх заручинах виступали лицепляси?

Лето відчув приплив гніву, а тоді радість від того, що він міг зазнати такого глибокого почуття. Хотів викричати все Дунканові… але це нічого б не вирішило.

— Виступали лицепляси, — сказав він.

— Чому?

— Я хочу, щоб усі були співучасниками мого щастя.

Айдаго вдивлявся в нього з таким виглядом, наче щойно знайшов огидну комаху в напої. Рівним голосом промовив:

— Це найцинічніше, що я будь-коли чув від Атрідів.

— Але це сказав Атрід.

— Ти навмисне намагаєшся відволікти мене! Ти уникаєш моїх питань.

«Ще раз у бій», — подумав Лето й сказав:

— Лицепляси Бене Тлейлакс — це колоніальні організми. Індивідуально вони мули, безплідні гібриди. Такий вибір вони зробили самі.

Лето чекав, думаючи: «Я мушу бути терплячим. Вони повинні дійти цього самі. Якщо я скажу, вони не повірять. Думай, Дункане! Думай!»

Після довгої мовчанки Айдаго промовив:

— Я склав тобі клятву. Для мене це важливо. Досі важливо. Не знаю, що ти робиш і навіщо. Можу тільки сказати — мені не подобається те, що відбувається. Ось! Я це сказав.

— Тому ти повернувся з Цитаделі?

— Так!

— А зараз знову вирушиш у Цитадель?

— Є там якийсь інший кордон?

— Дуже добре, Дункане! Твій гнів знає, навіть якщо розум — ні. Хві цього вечора відлітає до Цитаделі. Я приєднаюся до неї завтра.

— Я хотів би ближче з нею познайомитися, — сказав Айдаго.

— Ти її уникатимеш, — промовив Лето. — Це наказ. Хві не для тебе.

— Я завжди знав, що відьми існують, — зауважив Айдаго. — Твоя бабка була одною з них.

Він повернувся на підборах і, не просячи дозволу, вийшов так само, як зайшов.

«Який же він малий хлопчик, — подумав Лето, дивлячись у нерухомо застиглу спину Айдаго. — Найстарша людина нашого світу та наймолодша — в одній плоті».

* * *

Пророка не відволікають ілюзії про минуле, сучасне чи майбутнє. Це стабільність мови визначає такі лінійні розрізнення. Пророки тримають ключ до замка мови. Механічний образ зостається для них лише образом. Усесвіт не є механічним. Лінійний перебіг подій — це бачення спостерігача. Причина і наслідок? Це не все. Пророк промовляє фатальні слова. Ти помічаєш проблиск речі, «якій судилося бути». Але пророча мить вивільняє дещо із нескінченною повагою та силою. Усесвіт підлягає духовній зміні. Таким чином, мудрий пророк приховує дійсність за блискучими етикетками. Тож невтаємничені вірять, що пророча мова є неоднозначною. Слухач не вірить пророчому посланню. Інстинкт підказує тобі, що промовляння вголос зменшує силу таких слів. Найкращі пророки ведуть вас до завіси й дозволяють заглянути туди самим.

Викрадені журнали

Лето звернувся до Монео найхолоднішим голосом, який будь-коли застосовував.

— Цей Дункан мені не кориться.

Ішов третій день від повернення Лето з Десятилітнього Фестивалю в Онні. Вони перебували в просторій кімнаті з золотого каменю на вершині південної вежі Цитаделі. Відкритий портал поруч із Імператором виходив на суворий полудень Сар’єру. Крізь портал із глибоким гудінням віяв вітер. Ніс із собою куряву й пісок, що змушувало Монео мружитися. Лето, здавалося, це не дратувало. Він дивився на Сар’єр, де повітря коливалося від теплових рухів. Перекочування далеких дюн робило краєвид мінливим, що було помітно тільки його очам.

Монео стояв, оповитий кислими запахами власного страху, знаючи, що вітер передає закладене в цих запахах послання чуттям Лето. Організація весілля, роздратування серед Рибомовок — усе разом було парадоксом. Це нагадало Монео слова, сказані Богом-Імператором у перші дні їхнього спілкування.

«Парадокс — це вказівка, яка наштовхує тебе шукати далі. Якщо парадокс тебе непокоїть, то це свідчить про твоє глибоке прагнення абсолютів. Релятивіст сприймає парадокс лише як цікавинку, можливо, забавку чи навіть, страшно уявити, шанс для освіти».

— Ти не відповідаєш, — сказав Лето. Відірвався від пильних оглядин Сар’єру й сконцентрувався на Монео.

Монео міг лише знизати плечима. «Наскільки близько Черв?» — міркував він. Монео зауважив, що повернення до Цитаделі з Онна інколи будило Черва. Жодні ознаки цієї страхітливої зміни в Богові-Імператорі ще не проявилися, але Монео її відчував. Чи може Черв прийти без попередження?

— Прискор підготовку до весілля, — сказав Лето. — Влаштуй його якомога швидше.

— До того, як ви випробуєте Сіону?

Лето якусь мить помовчав, тоді промовив:

— Ні. Що ти зробиш із Дунканом?

— Що б ви хотіли, аби я зробив, Владико?

— Я сказав йому, щоб він не бачився з Норі, щоб уникав її. Я сказав йому, що це наказ.

— Вона співчуває йому, Владико. Нічого більше.

— Чому б вона мала йому співчувати?

— Він гхола. У нього немає жодного зв’язку з нашим часом, немає коренів.

— Він має такі ж глибокі корені, як я!

— Але він цього не знає, Владико.

— Ти сперечаєшся зі мною, Монео?

Монео відступив на пів кроку, знаючи, що все одно лишається в небезпечній зоні.

— О ні, Владико. Але я завжди намагаюся правдиво сказати вам про те, що, на мою думку, відбувається.

— Я скажу тобі, що відбувається. Він за нею упадає.

— Але ж це вона ініціює їхні зустрічі, Владико.

— То ти про це знав!

— Я не знав, що ви категорично заборонили їм зустрічатися, Владико.

Лето промовив задумливим голосом:

— Він спритний із жінками, Монео, напрочуд спритний. Дивиться їм у душі й наказує робити те, чого сам хоче. Дункани завжди були такими.

— Я не знав, що ви заборонили їм зустрічатися, Владико! — Голос Монео став майже скрипучим.

— Він небезпечніший, ніж усі інші, — промовив Лето. — Це провина наших часів.

— Владико, тлейлаксу не мають для нього наступника, готового для передачі.

— А цього ми потребуємо?

— Ви самі це сказали, Владико. Це парадокс, якого я не розумію, але ви це сказали.

— Скільки б довелося чекати заміни?

— Щонайменше рік, Владико. Запитати про конкретну дату?

— Зроби це завтра.

— Він може почути, Владико. Попередній почув.

— Я не хочу, щоб відбулося так, як тоді, Монео!

— Я знаю, Владико.

— І я не