Каміла Дані - Шлюбна ніч, Каміла Дані

Тихо. Тільки наші кроки й дихання, я чую тільки це. Занадто тихо, і це розумію навіть я. Раптом один з охоронців підіймає руку, і ми всі завмираємо на місці. Чується, як реве двигун, і з-за рогу вилітає мікроавтобус.

— Туди, швидко! — кричить сіроокий, показуючи в бік пішохідної доріжки. Ми повертаємося і біжимо туди. Я на підборах перебираю ногами краще, ніж в кросівках. Вся трясусь, на очі навертаються сльози, стискаю міцніше долоню і намагаюся не відставати від Яромира. Здається, вищі сили вирішили мене покарати саме сьогодні за всі мої гріхи. Долоні починають пітніти, відпускаючи руку чоловіка, але Яромир перехоплює і стискає мою руку ще міцніше.

Бах!

Бум!

Один постріл і вибух, Яромир тягне мене за собою, і ми падаємо на бетон обличчям донизу. Машину, яка була недалеко від нас, підірвали, не знаю, як вони це зробили, але таким чином перегородили нам шлях.

Шогіл щось кричить, але я нічого не розумію, вуха заклало і в голові тільки короткі гудки. Полоснувши мене крижаним поглядом, Яромир одним рухом знімає з мене туфлі й показує на інший вихід, тобто ми змінюємо напрямок.

Я міркую погано, все пливе, як у тумані. Охоронці, немов живий щит, біжать з усіх боків, відстрілюючись. Ні, я не чую, тільки очі вловлюють те, що відбувається. Мозок сприймає ситуацію, немов поганий бойовик, який показують по телевізору. Дуже хочеться натиснути на кнопку пульта і перемкнути, але, на жаль…

— Чуєш мене? — крізь завісу пробивається голос Шогола. Ми біжимо, не озираючись і не сповільнюючи швидкості ні на хвилинку. Відчуваю, як мої легені та печінка протестують, відмовляючись від незапланованого заняття спортом.

— Так! — кричу з такою силою, що Яромир розплющує широко очі.

— Ти що, не знаєш, що під час вибуху треба рот відкривати, щоб вуха не заклало? — обурюється. “Звісно, знаю! Я ж кожен день буваю у таких ситуаціях!”, — подумки відповідаю я. Наступаю на щось гостре і шиплю від болю. Здається, я пробила ногу уламком скла.

Яромир, недовго думаючи, підіймає мене на руки й біжить уже разом зі мною. Обвиваю його шию руками, кидаючи погляд назад. Охоронці добре тримають оборону, не підпускаючи ворогів близько.

Нарешті ми опиняємося на вулиці. Яр ставить мене на землю і підіймає ногу. Судомно шукає на моїй п'яті джерело болю і різко натискає біля того місця.

— А-а, з глузду з'їхав?! — як гиркну, а він… цілує мене в губи та рже. Триндець!

Бах! Бах! Звуки пострілів стають все чіткішими. На вулицю вибігає сіроокий, з руки капає кров, а з очей сиплються іскри азарту.

— Праворуч і на міст! Немає часу прохолоджуватися, белла! — гиркає командирським голосом чоловік, я одразу ж забуваю про біль і вже тягну сама Яромира вперед.

Легкий прохолодний вітерець дме в обличчя, відганяючи геть страх. Звертаємо на невеликий міст і завмираємо. З іншого боку мосту стоять два чорних позашляховики. Швидко обертаємося назад, щоб змінити напрямок, але вже занадто пізно. Ми у пастці!

 

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно