Каміла Дані - Шлюбна ніч, Каміла Дані

-11.2-

Після слів чоловіка я не витримую і повільно повертаю голову до джерела голосу. Хочу поглянути в очі цій людині та зрозуміти, бреше він чи говорить правду. Я вже нікому не вірю, особливо після того, що почула п'ятнадцять хвилин тому. Можливо, я і зараз не розумію, але цікавість мене з'їдає, тому повільно розвертаюся всім тілом на голос.

Чоловік стоїть на відстані близько трьох метрів, але очі я його розглянути не можу. На його голові капюшон, натягнутий майже до носа, видно тільки частину підборіддя. Статура заворожує і чимось нагадує сіроокого рятівника. Проводжу очима від голови до плечей — широкі, подивився б Термінатор на цього чоловіка, точно б розплавився на місці від страху. Таке відчуття, що він живе у спортзалі. М'язи просякнуті протеїнами, аура наповнена владою і силою.

— Всередині теки є інфа про одну людину. Якщо ти знайдеш цю особу, дай знати. Буду винен тобі двічі, — знову цей звук грому. Я тільки не можу зрозуміти, це його голос чи імітація? Ватажок бере пачку сигарет і, діставши одну, прикурює. Хмара диму летить у наш бік, дозволяючи вловити нотки тютюну.

— Без питань, Громе, розберемося. Тоді ми пішли? — запитує Яромир.

— Давай. Я зв'яжуся з тобою, якщо знадобиться! — чоловік йде на балкон і сідає назад у крісло.

Яромир бере мене за руку, і ми швидким кроком прямуємо до ліфта. Я дивлюся, як ці бритоголові запасаються зброєю, і молю Бога, щоб вони не поїхали з нами. Тому що якщо це так, то є велика ймовірність нападу. І тоді виникає питання: “Звідки вони знають”?

— Яре, — шепочу тихенько, притискаючись до мого чоловіка, — а Кім з Тимуром? — Яромир зупиняється і дивиться на мене своїми блакитними очима. Там стільки тривоги, що я розумію: він ще більше переживає, ніж я.

— Усе буде добре. Маєток охороняє ціла армія, — піднявши один кутик губ, вимовляє. Намагається мене заспокоїти, хоча сам помітно нервує. Бере мою руку і цілує тильний бік долоні. Від дотиків гарячих губ до моєї шкіри в горлі моментально пересихає, серце починає тремтіти, а голова — кружляти. Напевно, я вже закохалася… Чи я вже давно закохалася?

— Пішли, — ледь чутно вимовляю, дивлячись йому в очі. Яромир обіймає мене за плечі, і ми заходимо в ліфт. Двері зачиняються, і Яромир впивається у мої губи. Цілує палко і гаряче, вкладаючи всі свої почуття. Я це відчуваю. Його щирість, бажання і кохання. Чванів ніколи мене так не цілував, та взагалі ніхто. Від пестощів я п'янію. Хочеться розчинитися у ньому без залишку. Обвиваю його шию руками, Яромир підіймає мене за талію трохи вище землі з риком.

— Чаклунка, — вимовляє, коли я відпускаю його губи й повільно тягну кінчиком язика по грубій вені на шиї. Животом відчуваю його відповідь і сміюся, закидаючи голову назад.

— Ось розберемося з цими виродками, тоді заберу тебе на безлюдний острів. І буду насолоджуватися тобою, скільки захочу! — голосно дихаючи, випалює Шогіл.

— Не думаю, що ти зможеш це зробити! — відповідаю, дивлячись на його реакцію. Брови полетіли вгору, а куточки губ, навпаки, опустилися.

— Чому? — ошелешеним поглядом дивиться на мене.

— Тому що у тебе є син, а він, між іншим, потребує уваги. Тож твій час — тільки ніч! — вимовляю і проводжу долонею по акуратній бороді. Дуже хочу віддати йому своє серце, але боюся... Боюся своїх почуттів і того, що я вже готова сказати. Він підкорив мене своїм смиренням, терпінням і коханням, але страх ще літає в повітрі. Я не кажу про... Так, він що, мені голову закрутив, щоб я не думала про те, що відбувається?! Примружую очі та питаю в лоб:

— Ти мені зуби заговорюєш, так? — прибираю руку від обличчя та штовхаю в груди. Яромир моментально відпускає мене і робить крок назад. Підіймає руки вгору, дуже мило усміхаючись. Я завмираю. У цей момент він немов перетворився на іншу людину. Гарний, чарівний і такий... Ні, досить! Трясу головою і запитливо впиваються очима в розбурхане море.

— Тепер я знаю, чому доля вибрала саме тебе для мене! — цокаючи язиком, випалює цей засранець.

— Це не доля, а твоя забаганка… — не встигаю закінчити, як двері ліфта відчиняються. На порозі показується мій рятівник, але вже зовсім в іншому вбранні. Одягнений, як в бойовику: на голові чорна шапка, бронежилет зверху чорної майки з коротким рукавом, штани під колір автомата за його плечима, у вусі — навушник. Солдат, одним словом.

— Тримайте, одягайте жилети, — простягає нам два бронежилети.

— Навіщо? — дивуюся я. Мій мозок сьогодні зовсім розтікся, тільки не зрозуміло від чого: від страху чи зізнання Шогола. Можливо, від того, що нарешті впустила у свою підсвідомість, що я вже віддала чоловікові своє серце. Але говорити про це я не буду, поки не буду впевнена у нескінченності його почуттів.

— Це просто запобіжні заходи, не хвилюйтеся, — з насмішкою вимовляє солдат. Яромир вміло одягає на мене жилет і за секунду закріплює всі ремінці.

— Менше питань, Ягодо, — єхидно кидає Шогіл і так само вправно одягає на себе жилет.

Бере мене за руку, і ми прямуємо до запасного виходу. Одразу, як опиняємося на підземній стоянці, нас з усіх боків оточують такі ж солдати, як і мій рятівник. Йдуть впритул, не випускаючи з уваги жодної деталі.

Я йду, тримаючи в руці руку Яромира, впиваюся кігтиками у його шкіру і відчуваю, як мій живіт кам'яніє від страху. Страшно до чортиків, навіть коли Макс направив дуло пістолета у мій бік, я так не боялась, як зараз. Можливо, тому що знала, звідки чекати удару, а тут…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍