Теодор Драйзер - Фінансист, Теодор Драйзер

кинувся до Молленгауера. Він був такий переляканий, що задихався і готовий був впасти на коліна перед цим американським німцем, знаним фінансистом і політиком. Якби ж то містер Молленгауер погодився йому допомогти… Тоді є надія виплутатися з цієї історії і не потрапити до в’язниці…

— О Господи! Божечку! — шепотів він, поспішаючи до Молленгауера. — Що мені робити?

Позиція, зайнята Генрі Молленгауером, жорстким політиком і ділком, який пройшов сувору школу, була така, яку зайняв би будь-який капіталіст за цих складних обставин.

Перебираючи в пам’яті те, що сказав йому Батлер, Молленгауер насамперед прикинув, які вигоди він може отримати з цієї ситуації. Потрібно (якщо, звісно, це можна зробити, не скомпрометувавши себе) заволодіти акціями кінних залізниць, що перебувають у володінні Стінера. Ці акції неважко перевести через біржових маклерів на ім’я якоїсь підставної особи, а потім уже на нього, Молленгауера. Для цього доведеться добряче натиснути на скарбника, коли той прийде сьогодні до нього. Що ж стосується недостачі в п’ятсот тисяч доларів у касі казначейства, то Молленгауер ще не уявляв собі, що тут можна вдіяти. Найімовірніше, Ковпервуд не зможе покрити свою заборгованість. Що ж, місто в такому разі зазнає збитків, але скандал необхідно зам’яти до закінчення виборів. Якщо інші лідери партії не виявлять великодушності (як і припускав Молленгауер), то Стінеру, безумовно, не оминути викриття, арешту, суду, конфіскації майна і, можливо, навіть в’язниці. Щоправда, коли хвиля громадського обурення дещо спаде, можна буде добитися від губернатора пом’якшення вироку. Чи була тут очевидною злочинна співучасть Ковпервуда — це Молленгауера не цікавило. Сто проти одного, що ні. Цей чоловік досить хитрий і обережний. Утім, якщо випаде можливість вигородити скарбника, зваливши провину на Ковпервуда і таким чином усунути пляму з репутації партії, Молленгауер, звісно ж, не буде заперечувати. Але спочатку потрібно детальніше дізнатися про історію взаємин цього біржовика зі Стінером і заодно прибрати до рук все, чим той встиг поживитися на посаді скарбника.

Увійшовши до Молленгауера, Стінер геть виснажився і просто впав у крісло. Його мозок відмовлявся працювати, нерви здали, страх остаточно оволодів ним.

— Що скажете, містере Стінер? — холодно запитав Молленгауер, удаючи, ніби не знає, що привело до нього скарбника.

— Я прийшов поговорити про позики, що я їх надав містеру Ковпервуду.

— А в чому, власне, річ?

— Він винен мені, а точніше міському казначейству, п’ятсот тисяч доларів. Наскільки мені відомо, йому загрожує банкрутство, і в такому разі він не зможе повернути ці гроші.

— Хто вам сказав, що йому загрожує банкрутство?

— Містер Сенгстек. А згодом містер Ковпервуд і сам заїжджав до мене. Він пояснив, що для уникнення краху йому необхідно дістати ще грошей. І просив у мене додатково триста тисяч доларів. Запевняв, що ця сума потрібна йому будь-що.

— Оце так! — вигукнув Молленгауер, розігруючи щире здивування. — Але ви, гадаю, не погодилися? У вас і без того вистачить неприємностей. Якщо він захоче дізнатися, чому ви йому відмовляєте, спрямуйте його до мене. І не давайте йому більше жодного долара. В іншому разі, якщо справа дійде до суду — вас не пощадять. Я й так не знаю, що можна для вас зробити. Але якщо ви не будете більше позичати йому грошей, ми, можливо, що-небудь придумаємо. Не обіцяю напевне, але спробуємо. Тільки дивіться: щоб жоден долар з казначейства більше не пішов на продовження цієї темної справи. Вона й так має досить непривабливий вигляд.

Молленгауер втупив у Стінера застережливий погляд. Той, змучений і розбитий, вловивши в словах свого покровителя слабкий натяк на милосердя, зісковзнув із крісла і впав перед ним на коліна, заламуючи руки, неначе перед розп’яттям.

— О, містере Молленгауер! — лепетав він, задихаючись і схлипуючи. — Повірте, я не замислював нічого поганого! Стробік і Вайкрофт запевняли мене, що це цілком законно. Ви ж самі направили мене до Ковпервуда. Я робив тільки те, що робили інші, — так принаймні мені здавалося. Містер Боуд, мій попередник, чинив так само: він вів ці справи через фірму «Тай і Ко». У мене ж дружина і четверо дітей, містере Молленгауер! Моєму молодшому тільки сім років. Подумайте тільки, містере Молленгауер! Що означатиме для них мій арешт! Я не хочу до в’язниці! Я не думав, що порушую закон, слово честі, не думав! Я віддам усе, що в мене є. Візьміть мої акції, будинки, земельні ділянки — все, геть усе, тільки виручіть мене із біди! Не дайте їм посадити мене за ґрати.

Товсті побілілі губи скарбника судомно тремтіли, рясні сльози котилися по його обличчю, яке щойно було блідим, а тепер стало багряним. Видовище жалюгідне, але, на жаль, не таке вже й рідкісне, коли зазирнути за лаштунки життя титанів фінансового і політичного світу…

Молленгауер дивився на нього холодно й відсторонено. Він часто бачив слабких людей, не більш безчесних, ніж він сам, але позбавлених його розуму і мужності, і вони так само благали його — необов’язково на колінах, але все одно це були люди зі зламаною волею і духом. Життя, в уявленні цієї людини з багатим і складним життєвим досвідом, було безнадійно заплутаним клубком. Що ж робити з так званою мораллю і моральними заповідями? Цей Стінер вважає себе безчесною людиною, а його, Молленгауера, чесним. Ось він і кається перед ним у своїх злочинах, благає, звертаючись до нього, наче до праведника чи святого. А тим часом Молленгауер знає, що сам він такий же безчесний, але хитріший, більш далекоглядний і розважливий. Річ не в тім, що Стінер аморальний, а в тім, що боязкий і дурний. У цьому його головна провина. Є люди, які гадають, що існує певний таємничий кодекс прав, певний ідеал людської поведінки. Але він відірваний і нескінченно далекий від практичного життя. Скажімо, він, Молленгауер, ніколи не бачив, щоб ці закони втілювалися в життя, а якби це трапилося, це призвело б лише до фінансового (не морального, цього він би не стверджував) краху. Люди, які чіплялися за цей безглуздий ідеал, ніколи не були видатними діячами в будь-якій практичній сфері. Вони завжди залишалися жебраками, жалюгідними, безталанними мрійниками. Як би йому не хотілося, він не міг би Стінерові все це розтлумачити, та й не хотів щось йому пояснювати. Шкода, звісно, діточок Стінера, шкода його дружину! Їй, певно, теж довелося чимало