Сергій Лук'яненко - Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко

- Кріс! Тут здається зброя!

Чомусь нас це навіть не схвилювало. Не змовляючись, ми з Крісом стали вибиратися назовні. На зміну миттєво пірнули Толик і Меломан. Кріс мовчки підійшов до вікна, озирнувся, простяг мені зошит.

— Давай… Читай.

Навколо нас були лише дівчата, хлопці рилися серед ящиків… Тріскали дошки, що віддиралися. Чомусь галасливо захоплювався Ілля.

— Читай, Діме, — несміливо сказав Малек. Він теж не поліз у каплицю. Може бути і в нього з'явилося почуття, що охопило нас: написане в зошит важливіше за будь-які знахідки.

Почерк був округлим, дівчачим. Чорнило від часу не вицвіло, а, навпаки, потемніло.

— Шосте липня тисяча дев'ятсот сорок сьомого року, — прочитав я. — «Двадцять днів тому ми створили наш Союз…»

Я затнувся. Тимур, що виглянув з отвору, гордо вигукнув:

— Кріс, тут два автомати!

— «В оточенні ворожих сил капіталістичного світу наш острів вирішив не здаватися, а підняти прапор пролетарської революції».

Мені було сумно і смішно. Але більше, мабуть, сумно.

8. ЩОДЕННИК КОМУНАРІВ

Цим хлопцям, які жили на Островах сорок п'ять років тому, прибульці були марсіяни. Та ще вони вважали, що знаходяться на Землі, у Тихому океані. Ось і всі відмінності. Решта була майже такою ж, як у нас. Командир, такий же рішучий і сміливий, як Кріс, тільки його звали Мишком. Рішення об'єднати острови — не до Конфедерації, а до Союзу. Навіть свій корабель у них був трохи більше «Зухвалого». І свій зрадник, який говорив із прибульцями по «радіо у підвалі». І заколот, після якого хлопці, вони називали себе Комунарами, виявилися замкненими на острові.

А ще вони мали зброю, що потрапила на острів на початку війни. І гинули вони частіше — новенькі з'являлися на Тридцять шостому кожні два-три дні.

Ми ніби йшли однією дорогою. Тільки називали речі різними іменами — у цих хлопців були слова: «шкідники», «вороги народу», «капіталістичні наймити». Історія Островів йшла спіраллю. Навіть у цих хлопців спроба об'єднання виявилася не найпершою в історії островів. Але ми, мабуть, не змогли б живцем замуруватись у самій неприступній кімнаті замку — каплиці, серед старих ікон, чомусь не викинутих Комунарами. Вони зуміли, коли зрозуміли, що перемогти не зможуть. Не знаю навіщо. Дівча на ім'я Катя, яка писала щоденник, про це не згадала.

Я перегортав сухі, ламкі сторінки і здригався, коли натрапляв на знайомі епізоди. «Едік і Вітя з дванадцятого острова затягли Дінку до своєї кімнати та зґвалтували. Тоді Мишко з Рінатом взяли автомати і пішли на міст...»

«Коли ми відступали, Віллі вистрілив із лука і вбив Семена. А ми зовсім не остерігалися, бо знали, що у них патронів немає. А ще думали, що Віллі син робітника, і з нами. Він виявився фашистом. Хлопці взяли мечі та пішли до рукопашної…»

«Нас атакують щодня. Кричать, що ми затіяли всю цю кашу. Ми хотіли краще, але нічого не вийшло…»

Я читав уголос, і довкола мене збиралися всі. І Тимур, з автоматом ППШ, та Ілля, що все крутив у руках важкий жовтий брусок, поки Меломан не припустив, що це динаміт. І дівчата. Оля тихо ревела, притискаючись до Інги. А Ритка сиділа зла і похмура, як ніколи.

«Нік сказав, що я останнє дівчисько на острові і мушу їх усіх надихати. Мишко сказав, нехай я сама вирішую. І я погодилася, тільки мені гидко і зовсім неприємно. А Пак дивиться на мене скривджено та каже, що не хоче. Він це дарма, на нього я не ображусь...»

«Сьогодні скінчилася вода, і Нік спробував розібрати каміння. Мишко мовчав, а Пак почав допомагати. Але цемент засох, і в них нічого не вийшло. Ми, напевно, з голоду слабкі…»

«Пак учора застрелився з Мишкиного пістолета. Комунари так не роблять, але мені його шкода. Я весь день реву».