Вільям Текерей - Ярмарок суєти - Книга 1, Вільям Текерей

і ненавидів його. Дехто, як от Доббін, фанатично обожнював його. І цього разу його бакени справили належне враження й почали закручуватися навколо серця міс Суорц.

Якщо тільки була надія зустріти Джорджа на Рассел-сквер, ця наївна, добродушна дівчина квапилася відвідати своїх любих товаришок. Вона витрачала багато грошей на нові сукні, браслети, капелюшки й чудернацькі пера. Вона оздоблювала свою особу дуже старанно, щоб сподобатися завойовникові, і виставляла напоказ усі свої немудрі таланти, щоб здобути його прихильність. Сестри з якнайповажнішими мінами просили її трохи помузичити, і вона відразу починала співати три свої романси та грати дві свої п’єси стільки разів, скільки її просили, до того ж з дедалі більшою втіхою. Присутні на цих чудових розвагах її опікунка та міс Вірт тим часом вивчали «Книгу перів» або пліткували про аристократів.

Другого дня після батькового натяку, десь за годину до обіду, Джордж сидів, розкинувшись, на канапі у вітальні в мальовничій і дуже природній меланхолійній позі. Він, як і велів йому батько, побував у містера Чоппера в Сіті (старий джентльмен, хоч і давав синові багато грошей, не визначив йому на утримання сталої суми, а винагороджував тільки тоді, коли був у доброму гуморі). Потім він посидів три години в Фулемі з Емілією, своєю коханою Емілією, а вернувшись додому, застав у вітальні сестер, убраних у накрохмалений муслін, обох опікунок, що квоктали на задньому плані, і наївну міс Суорц в атласній сукні її улюбленого бурштинового кольору, в бірюзових браслетах, незчисленних каблучках, квітках, перах та інших блискучих оздобах, таку саму елегантну, як сажотрус святкового дня.

Після надаремних спроб залучити Джорджа до розмови дівчата заторохтіли про моди й останній прийом у дворі. У брата аж голова заболіла від їхнього базікання. Він порівняв їх з Емілією, їхнє верескливе цокотіння з її ніжним мелодійним голосом, їхні пози, лікті, їхні накрохмалені сукні з її покірними, лагідними рухами і скромною граційністю. Бідолашна Суорц сиділа на тому місці, де звичайно любила сідати Еммі. Її руки з розчепіреними пальцями в діамантах лежали на вкритих жовтим атласом колінах. Всілякі оздоби й сережки аж горіли на ній. Вона весь час закочувала очі і страшенно пишалася, вважаючи себе на диво гарною. Сестри теж запевняли, що не бачили, щоб комусь так личив жовтий атлас.

- Хай їй біс,- розповідав потім Джордж своєму найближчому приятелеві,- вона скидалася на китайську ляльку, що тільки щирить зуби й киває головою. Їй-богу, Вілле, я насилу стримався, щоб не шпурнути в неї подушечкою з канапи!

Але все-таки він нічим не зрадив цих своїх почуттів.

Сестри почали грати «Битву під Прагою».

- Годі вам, не грайте цієї гидотної п’єси! - сердито крикнув на них Джордж з канапи.- Я збожеволію від неї. Заграйте щось ви, міс Суорц, прошу вас. Заспівайте, що хочете, тільки не «Битву під Прагою».

- Може, «Синьооку Мері» або арію з «Будуару»? - запитала міс Суорц.

- Заспівайте ту чудесну арію з «Будуару»! - підхопили сестри.

- Ми вже її чули,- озвався мізантроп з канапи.

- Я могла б заспівати «Fluvy du Tajy», 158 - покірно сказала міс Суорц,- якби знала слова.- Це був останній номер у репертуарі шановної гості.

- О, «Fleuve du Tage»,- вигукнула міс Марія.- В нас є! - І вона пішла по зшиток з нотами.

Так сталося, що ноти цієї пісні, дуже тоді популярної, подарувала сестрам одна їхня приятелька, прізвище якої було написане на обкладинці, і коли міс Суорц, скінчивши співати під оплески Джорджа (бо це була улюблена мелодія Емілії) й сподіваючись, що її попросять на «біс», крутила в руках зшиток, вона раптом спинила погляд на обкладинці й побачила в кутку напис: «Емілія Седлі».

- Боже! - вигукнула вона, швидко обернувшись на верткому дзиглику.- Невже це моя Емілія? Та, що вчилася в пансіоні міс Пінкертон у Геммерсміті? Певне, що вона. Розкажіть мені про неї... де вона?

- Не згадуйте цього імені! - стривожилася міс Марія.- Її родина зганьбила себе. Її батько обдурив тата, і тут не можна про неї згадувати.- Сестра рада була помститися Джорджеві за його оцінку «Битви під Прагою».

- Ви подруга Емілії? - запитав Джордж, схопившись.- Хай вас бог благословить за це, міс Суорц. Не вірте, що базікають сестри. Принаймні її нема за що звинувачувати. Вона найкраща...

- Ти ж знаєш, Джордже, що тобі не можна про неї говорити! - крикнула Джейн.- Тато заборонив!

- Хто мені заборонить? - підвищив голос Джордж.- А я хочу говорити про неї! Вона найкраща, найласкавіша, найніжніша й наймиліша дівчина в усій Англії, і байдуже, чи старий Седлі збанкрутував, чи ні, а мої сестри не варті її мізинця. Якщо ви її любите, навідайтесь до неї, міс Суорц, їй тепер потрібні друзі, і я ще раз кажу, хай бог благословить того, хто не цурається її. Кожен, хто скаже про неї добре слово,- мій друг, і кожен, хто ганитиме її,- мій ворог! Дякую, міс Суорц,- він підійшов до дівчини й потиснув їй руку.

- Джордже, Джордже! - благально вигукнула сестра.

- Саме так,- люто повів далі Джордж,- кожен, хто любить Емілію Сед…

Він замовк. У кімнаті стояв старий Осборн з потемнілим від люті обличчям; очі в нього палали, мов жарини.

Хоч Джордж і урвав на півслові, кров у ньому вже закипіла, і тепер його б не злякали навіть усі предки Осборнів, разом узяті; вмить опанувавши себе, він відповів на батьків лютий погляд таким явним викликом і рішучістю, що старий врешті здався й відвів очі вбік. Але він відчув, що його ще чекає боротьба.

- Місіс Гегістон, дозвольте додати вам руку до столу,- мовив старий.- Джордже, подай руку міс Суорц.

І похід рушив до їдальні.

- Міс Суорц, я кохаю Емілію і ми заручені з нею мало не від народження,- мовив Джордж до своєї супутниці.

І за столом він розмовляв так невимушено, що навіть сам дивувався. Це ще дужче нервувало батька, і він думав про сутичку, яка мала початися, тільки-но леді вийдуть з їдальні.

Вони відрізнялися один від одного тим, що коли батько скаженів і нетерпеливився, син потроював свою витримку й відвагу і був здатен не просто нападати, а й опиратися наступові;