Олександр Олександрович Лукін - Співробітник ЧК

— Нічого, дядьку Огій, загасимо, дай строк!..

Олексій дивився на жовтозелені полотнища листя, що пропливали мимо, і думав про своє. Про Катю, про те, як доведеться зустрітися з нею, і про батька. Наскільки ближчим і зрозумілішим був би йому тепер батько, коли б їм довелось побачитися. І пригадалось йому, як шість років тому батько, збираючись на фронт, перш ніж надовго, а може й назавжди, покинути сім'ю, вирішив поговорити з ним, сподіваючись, мабуть, заронити в душу сина зерно власної віри в майбутнє. Тоді Олексій вперше почув слово «соціалізм». Батько довго і терпляче пояснював його значення. В той вечір Олексій майже нічого не зрозумів, крім того, що соціалізм — це хороша справа і батько за нього — стіною. Але чіпка, сприйнятлива хлоп'яча пам'ять зберегла все від першого до останнього слова. Цю єдину бесіду, коли батько розмовляв з ним, як з рівним, Олексій згадував часто, щоразу виявляючи все глибше й глибше розуміння її. А потім батьківські слова немов розчинились у свідомості, і Олексій уже не міг пригадати, що йому сказав батько, а що він зрозумів самостійно. Він пізнав ціну людської крові, яка рясно поливала простору землю, щоб на ній краще, надійніше зійшло передбачене батьком майбутнє… Олексій багато що зрозумів, і серце в ньому, не зачерствівши, стало твердішим. Він особливо відчув це вчора, коли Діна Федосова нагадала йому ту шпигунку, яку йому довелося бачити вперше в своєму житті. Як і колись, в його душі виникли і сум'яття, і гострий жаль, і безглузда ніяковість від того, що він обдурив її. Але все це не могло вже заступити головного — усвідомлення того, що зроблена ним справа справедлива і що, коли буде потрібно, він повторить усе з самого початку… І ще він думав про Марусю…

Близько третьої години дня вони під'їхали до Степіно — невеликого, всього на сім дворів, заможного хутора, розташованого на березі Дніпра. В лісі Кучеренко зупинив коней.

— Степіно, — сказав він, показуючи пужалном на коричньові купи солом'яних покрівель, які виднілися між дерев. — Тут і пішки — рукою подати. Не осудіть, любі, далі не поїду: бандитське це гніздо!

— Далі й не треба, — Воронько скочив з таратайки і розім'яв затерплі ноги. — А тобі я скажу, дядьку Огій, — напророчив він Кучеренку, — помреш ти не від бандитів, а від неперетравлення їжі: дуже в тебе кишки тонкі, боягузливий вийшов. Злізай, Олексію, пішки доберемося.

— Так я ж не військовий, — виправдуючись, пробурмотів Кучеренко.

— Добре, довіз — за те спасибі. Прощай.

Кучеренко з винуватим виглядом повернув коня і, побажавши їм удачі, поїхав.

— Сховай гармату, — сказав Воронько Олексієві. — Нічого людей лякати. Хай думають, що ми дезертири або ще хто. Зайвих речей позбутися треба. Не додумалися ми, Олексію, дорожні клуночки зробити, було б для маскування.

Під кущем, заломивши на ньому гілля для позначки, вони закопали кобури і польову сумку Воронька (документи він переклав у верхню кишеню гімнастьорки, яку надів замість сюртука). Зброю сховали під одягом, хліб і шматок сала, припасені Вороньком, з'їли.

Глибоким лісовим, яром, промитим джерельним струмком, вони обігнули хутір і підійшли до нього з протилежного боку, щоб на всяк випадок здавалося, ніби вони прийшли не з Олешок.

Перед хутором височів великий горб, порослий низьким чагарником. Дорога перетнула його якраз посередині, і горб був схожий на розрізану навпіл хлібину.

Воронько з Олексієм піднялися на вершину і залягли в кущах. Треба було переконатися, що Маркова ще нема.

З того місця, де вони перебували, хутір було видно з кінця в кінець. Білі хати, схожі одна на одну, — в більшості п'ятистінні, з прибудовами, — стояли рядком уздовж дороги, повернувшись вікнами до Дніпра. Ліс розмашистим півколом відокремлював од іншого світу багату хутірську ділянку з городами і хлібними полями з одного боку і крутим схилом до річки — з другого.

Біля пологого трав'янистого берега стояли дубки й шаланди. Їх було багато, значно більше, ніж могло знадобитися жителям, навіть коли б кожен з них промишляв рибальством. Серед човнів темнів широченний пором з дощаним настилом поверх товстих деревин, з брусковими перилами і бочками-поплавками, прив'язаними до бортів. Недалеко від нього хлопчисько-підліток, голий до пояса, напував биків, його батько чи дід, бородатий і босий, в полотняних штанях, курив, сидячи на полудрабкові гарби. Поруч лежало скидане сіно, яке вони щойно привезли.

У дворах поралися жінки. Над літніми кухнями, складеними просто неба, курився дим. Біля лісу, на лузі, паслася череда, здалеку схожа на крихти хліба, розсипані по зеленій скатертині.

— Чого топлять, чого топлять? — бурмотів Воронько, розглядаючи цю мирну картину. — Варять, смажать, наче на свято. А свята за святцями ніякого не передбачається…

Олексія більше цікавив пором. Звідки йому тут взятися? Місце глухе, до битого шляху далеко…

— Що робитимемо, Іване Петровичу? — спитав він. — Підемо в хутір? Маркова, по-моєму, тут нема.

— Дідько його знає… — Воронько лежав на животі, покусуючи трав'яну стеблину, щось міркував. — Лежи поки, відпочивай. — Він дістав годинника. — Пів на четверту, час є, куди поспішати… Я, знаєш, що думаю: не подобається мені оце куховарство… Ага! Чуєш?.. — і, розглядівши щось таке, що підтверджувало його думки, підняв палець.

Ззаду заторохтіли колеса, глухим рокотом напливав тупіт кінських копит.

Олексій, а за ним і Воронько підповзли до краю горба, який стрімко обривався в бік дороги.

По широкому курному шляху, витягуючись із лісу і прямуючи сюди, в лощовину між схилами горба, рухався великий кінний загін.

Швидко, риссю бігли копі, вершники їхали щільною групою, брязкотіли шаблі, вдаряючись об стремена.

Строкате видовище являв собою загін. Похмурі, мовчазні вершники були одягнені