Димитр Ангелів - Сміливий чунг

— Вуо-кхвуа-а!

Почувши той голосний здивований вигук, решта чунгів кинулася до них, побачила біле покривало і теж закричала:

— Вуо-кхвуа-а! Вуо-кхвуа-а!

Молоді чунги взагалі не знали, що це таке, а старші давно вже забули і про білу пустелю на півночі, і про білі м які пушинки, що сипалися з неба; тому й вони були вражені не менше, ніж молоді. Та найбільшою несподіванкою це виявилося для малих близнят. Один з них, що вибіг з печери, тримаючи в руках кістяну шкаралупу та-ма, так здивувався, що й незчувся, як вона впала на камінь і, вдарившись, розкололася навпіл.

Ніхто із старших не звернув на це уваги, бо шкаралупа та-ма була лише іграшкою для малих чунгів. Але ось близнята почали набирати в шкаралупу снігу. Сніг танув, перетворювався у воду, і близнят це дуже тішило.

Помітивши, як один із маленьких чунгів носить у шкаралупі воду, Молода пома вражено зупинилася й глянула на нього так, ніби раптово побачила грау. Їй на пам’ять одразу сплила згадка про те, як вона носила листя в гнізді крі-рі, пригадалася й купка плодів, які вони удвох з Голобедрим знайшли в дуплі. З успадкованою кмітливістю і тямущіша від природи за інших чунгів, вона швидко прийшла до висновку, що й шкаралупою можна було б носити листя, перенести навіть плоди, і то багато за один раз.

Вона кинулась до маленького чунга, вихопила в нього шкаралупу і побігла до печери.

— У-о-кха-кха! У-о-кха-кха! — закричала Молода пома, тримаючи шкаралупу високо над головою.

Цим вона хотіла розказати іншим чунгам про те, що відкрила, про що догадалась сама.

Але чунги не розуміли, що Молода пома хотіла сказати й навіщо показувала їм шкаралупу. Проте вона була радісно схвильованою. Взагалі відтоді, як чунги усвідомили, що між ними й тваринами є велика різниця, кожен з них дуже радів з будь-якої своєї догадки, яка в тій чи іншій мірі полегшувала йому життя.

Зрозуміло, всього цього чунги не усвідомлювали, та й не кожну свою догадку вони могли й уміли використати як слід. Не усвідомлювала цього й Молода пома, тому носила з собою шкаралупу та-ма без ніякої потреби цілісінький день. Та вона й не могла скористатися нею: скільки не заглядала в дупла, в жодному з них не було плодів.

Того дня ніхто з чунгів не знайшов плодів і не побачив ні одної тварини. А голод що далі, то все дужче нагадував їм про себе. Уже сутеніло, і чунги знову почали копати навколо кущів, шукаючи корені га цибулини. Вони вже досить вправно копали гострими кременями землю, вигортали її руками і таким чином оголювали весь корінь, визбируючи всі до одної цибулини. Голобедрий і Молода пома теж заходилися підкопувати кущ високої трави з солодким корінням. Копати було важко, бо сніг, що танув удень, розмочив лише верхній шар, а далі земля була дуже тверда. Та вони копали наполегливо і вперто, час од часу відпочивали і знову брали в руки кремені. Нарешті їм вдалося глибоко підкопати весь кущ. Під ним було стільки цибулин, що вони, хоч і наїлися досхочу, все одно всіх не могли поїсти. І, пригадавши, як вони зробили з плодами, знайденими в дуплі, Голобедрий і Молода пома почали засипати цибулини зем* лею, щоб доїсти їх наступного дня. Засипали й підвелися, щоб уже йти до печери. Молода пома нагнулася взяти з землі шкаралупу і раптом ніби чогось злякалася.

— Вуо-кхву-о-о! — схлипнула вона й витріщила очі на шкаралупу, випнувши губи.

— Хок? — хокнув Голобедрий, здивований її криком, і ніби запитував: «Що сталося?»

Молода пома швидко присіла, розгорнула землю і на очах у приголомшеного Голобедрого наповнила цибулинами шкаралупу. Потім підняла її і, радісно схлипуючи, рушила до печери. Вона була ще дуже далекою від думки про те, щоб запасатися їжею на наступні дні, однак для її радощів досить було й того, що вона в шкаралупі несла одразу стільки цибулин, скільки не може взяти обома руками ні один чунг, і що відтепер завжди, як тільки їй вдасться знайти багато плодів та цибулин, вона однесе їх усі в печеру.

І справді, подібно до маленьких чунгів, які тягли в печеру все, що їм подобалось і привертало їх увагу, вона почала носити в шкаралупі цибулини, корені, випадково знайдені в опалому листі тверді плоди, дрібні кістки, блискучі камінці, пір я крі-рі, клаптики шкури з убитих і з їдених чунгами тварин. Все це вона робила даремно, майже без ніякої користі, оскільки те, що було їстівним, чунги одразу з їдали, а все інше просто розкидали по печері. Але наслідком цього було те,’ що й інші чунги почали по кілька разів на день повертатися до печери і зносити до неї найрізноманітніші речі. Найбільше вони носили коріння та цибулини. Викопували їх старанно, оскільки набували все більшої вправності, і копали вже не тільки щоб наїстися, а й для того, аби мати що принести в печеру. Вони робили це без усякої свідомої передбачливості, все ще далекі від думки про запаси, а просто за звичкою наслідувати.

Та одного разу на світанку їх розбудила страшна буря. Кожен, хто вибігав з печери, тієї ж миті повертався назад: сильний холодний вітер, неначе гострий кремінь, різав обличчя, крижані зерна боляче били по шкірі. Мимоволі чунги залишилися в печері, і коли минуло півдня, відчули нестерпний голод. Тоді вони накинулись на корені та цибулини, розкидані по всій печері. Більшість їх уже пов’яла і втратила свою соковитість, але чунги все-таки утолили ними голод і заспокоїлись.

Страшна буря не припинялася ні вночі, ні наступного дня, і чунги мусили знову їсти висохлі корені та цибулини, ї поступово в їх свідомість почало закрадатися ще зовсім невиразне, але настирливе питання: що б вони зараз робили, коли б не було тих коренів та цибулин? Питання гризло їх мозок, намагалось дістатися на поверхню їхньої первісної свідомості, але кора цієї свідомості була ще надто грубою, і воно не могло її пробити.