Василь Биков - Круглянський міст

употів, допоки впорався з нею. Так і поволік через підлісок до річки, все тривожачись, чи не згасло багаттячко. Коли відходив, підклав зовсім трохи, могло й догоріти.

Вибравшись із лісу на обрив, перш за все зирнув на берег і від здивуваня ледве не випустив ялинку — біля багаттячка спиною до нього сиділа незнайома жінка. Багаттячко буцімто ще трохи димилося, і жінка, вдягнена в джинсову куртку і спортивні штани, клопітливо підкладала в нього те, що не встигло ще догоріти. Солдат майже сполохався, що вона, може, й зовсім загасити багаття, і зістрибнув з обриву.

— Оце ж підкладаю, щоб не згасло, — сказала жінка звичайним, майже як у хаті, голосом.

Не відповівши їй, солдат поправив кінці недогорілого гілля — димок погустів, незабаром мав з'явитися вогонь: багаттячко не згасне. Це його заспокоїло, хоча поява жінки майже стривожила, тим паче, що він тут опинився один, — бомж із ранку пропадав на болоті.

— Що, рибалиш? — вглядаючись у його заклопотане обличчя, спитала жінка.

Вона була набагато старша за солдата, мала жвавий і гострий позирк з-під темних, не підмальованих брів; на її вустах також не було помітно слідів помади, і вони здавалися не надто виразними на рудуватому обличчі. Вільна мачера говору й не білоруська мова давали зрозуміти, що жінка не тутешня, — швидше за все, з міста. Але як вона опинилася тут? Що їй тут треба?

— Один тут? — Знову спитала вона.

— Не один, — буркнув він і поліз на обрив по ялинку. Вce ж треба було підкласти в багаття.

Він зволік ялинку з обриву, підтягнув ближче до берега і почав обламувати гілки. Деякі з них кидав у вогонь, інші, що були товстіші, складав неподалік. Жінка, пильно спостерігаючи за ним, мовчки сиділа біля багаття. Відтак різко спитала:

— Ти дурень, чи що?

Перш ніж відповісти, він кинув у її бік злий погляд, бо вона відверто бентежила хлопця і, мабуть, не відразу втямила те.

— Давай допоможу.

Удвох вони стали обламувати з ялинки гілки, хоча, як він зрозумів, допомога від неї була незначна; вона більше заважала, смикаючи ялинку. Ростом вона була вища за солдата і, мабуть, ніскільки не бентежилася у стосунках з ним. Він же, невідомо чому, почав помітно для самого себе соромитися через те, що вона була до нього так близько.

— А сокири нема? — спитала жінка, і він побачив, що спереду в неї не вистачає зуба.

— Нема.

— І пилки нема?

— Нема й пилки.

— Як же ви тут обходитесь? Руками?

— Руками.

— А як риба? Клює?

— Клює, — просто відказав він, ламаючи товстіші віття знизу. Жінка обламувала тонші з вершини.

— І багато наловив?

Пригадавши їхній улов і загублений гачок, він криво посміхнувся. Подумав, однак, що подробиці їй тлумачити не буде. Хто вона така, щоб усе їй тлумачити.

— А де ж твоя вудка? Чи сітка? — не змовкала жінка.

— Для нашої риби вудки не треба, — сказав, маючи на увазі жаб.

— Ось як! Значить, ти тут таки не один?

— Не один, — сказав він і вперше прямо зирнув їй в обличчя, затримавши погляд на плетеній шапочці на голові. Все ж улітку в зимових шапках жінки не ходять, навіть у лісі. Чому ця в шапці? Його позирк, однак, зразу ж помітила жінка.

— Що, гадаєш — погана шапка? Вельми навіть зручна. І комарі не кусають. Та з ким же ти ловиш?

— З ким треба, з тим і ловлю, — стримано сказав він і змовк.

Недоречна цікавість жінки почала докучати солдатові. Добре ще, думав він, якщо це — тільки цікавість. Швидше приходив би з болота бомж, удвох уже вони знайшли б як відчепитись від цієї жінки.

Жінка у свою чергу теж зрозуміла, мабуть, що небагато доб’ється від цього незграби-хлопця в солдатському бушлаті, і сказала про себе:

— А я оце йду, дивлюся — багаттячко, і нікого нема. Ну, думаю, припалю, а то запальничка скінчилася. А тупати далеко…

— Це куди ж — тупати? — вовкувато запитав солдат.

— Туди, — непевно махнула рукою жінка.

І тоді солдат угледів біля вогнища невелику господарчу сумку, з якими господині звичайно ходять на базар. У сумці щось було накладено, однак, навряд щоб продукти — з вигляду сумка здавалася легкою. У той час із чагарнику біля річки появився бомж, який, побачивши їх тут, зупинився, але затим почав неспішно наближатися по березі. Жінка, згледівши його, кивнула.

— Напарник, еге?

— Напарник, — сказав солдат. Його ніякуватий настрій одразу став кращати, у присутності бомжа він відчув себе впевненіше.

Здаля озираючи жінку, бомж підійшов до багаття. В шапці він тримав наловлених у болоті жаб і тепер, вочевидь, прикидав, що з ними робити. Мабуть, показувати їх незнайомій жінці він не хотів, але й випускати також було шкода. Жінка, здавалося, щось зрозуміла.

— Що це — риба?

— Риба, — раптом сказав бомж. — Лящі. Показати?

— Покажи.

Жінка зробила декілька кроків назустріч, щоб зазирнути в шапку, відв’язані вуха якої він стискав у кулаку. Але, зазирнувши, відсахнулася.

— Тьху, гидота! Навіщо вони вам?

— Їсти!

— Їсти? Ви що?

— А нічого. Голод — не тітка.

— Ясно, — не відразу сказала жінка і відійшла, здається, втративши цікавість і до жаб, і до їхніх ловців.

Бомж тим часом з несподіваним запалом забігав біля багаття.

— А ось ми їх зараз підкоптимо, підсмажимо і з’їмо залюбки. Правда, солдате? Можемо і почастувати, якщо зголодніла. Звідки йдеш? — ніби до доброї знайомої, звернувся він до жінки.

— Звідти, — сказала жінка і присіла трошки збоку від вогнища.

— Солдате, давай більше дров! — по-командирському розпоряджався бомж. — Напали жару. А я