Василь Сліпачук - Родовичі

Але тут подав голос Бігун:

— Слово дозволь мовити, княгине! Я валку купця Крутія з хозарських земель привів. Цей отрок з нами йшов. І кінь у нього добрий був.

А той купець коня забрав, а самого отрока кинув. Негаразд учинив, звели покарати, — у синіх очах прохача — зухвалі вогники.

Ольга ледь ковзнула поглядом по худенькій постаті Бігуна, недбало відмахнулась:

— З тим купцем потім розберусь, зараз інші клопоти. — І до тисяцького: — А коня знайди і віддай хлопцеві, оце й буде йому наша ласка. Увечері мені скажеш. Ідіть усі!

Уклонились і вийшли. Тільки Росько подумав: «Хан забрав Білогривого, то я сам повернув, купець украв, то мені його княгиня велить віддати. А кінь-то мій…»

Та не вдалося йому увечері припасти до білої гриви свого коня, бо прибігла сторожа, яка стояла нижче по річці, й сказала, що печеніги обсіли Білгород[46] і сунуть великою силою сюди, на княжий град. Забемкали мідні била, загули сопелі та сурми, сіючи тривогу й полохаючи голубів, розлетілися на всі боки гінці, скликаючи люд до Києва, до старої княгині.

Завирувало біля її двору, бо людей стільки в град набилося, що відразу став він замалий. Де там Роськові було шукати в цій тісняві Літану чи Білогривого! Поткнувся було до якогось гридня, що видався йому привітним, запитав, чи не знає часом такої дівчини з русою косою і зеленкуватими очима на ймення Літана. Але гридень враз потемнів лицем і мало не стусонув ратищем у спину:

— Я тобі дам дівчину! Печеніги на носі, а він русу косу шукає… Бери меч і йди на стіну! Ану-у-у…

Добре, що нагодився Дей і заступився. Росько вже більше не розпитував про Літану і тримався ближче до Дея та його ковалів, які роздобули йому меча і лук із стрілами. Разом з ними забивав товсті палі у передградді, засипав землею.

Коли сховалось сонце, зачинили ворота. І вчасно, бо спочатку приглушено, а потім дужче й дужче накочувався на град грізний вал небезпеки. І ось безугавне ревище обгорнуло Гору. Люті вигуки, іржання коней, рипіння дерев’яних коліс. Здавалося, що десь прогримкотіла несусвітня гроза, небо нахилилось під вагою води і вилило її всю на землю, і оце зараз збаламучені потоки, ламаючи усе, зринули з крутих схилів, забираючи з собою все живе…

Ворогів було так багато, що темрява навкруг града ворушилася. З острахом вдивлялися кияни в ніч і не подавали голосу. Матері притискали до себе дітей і благали богів порятувати. Людям здавалося, що коли вони причаяться отут, за стінами, сидітимуть нерухомо й тихо, то ті руйнівні потоки отак з гуркотом стечуть у річку, не зачепивши їх. Тому й мовчали, здригалися від кожного вигуку і затуляли роти дітям, щоб котресь не писнуло.

Та ось ніч спалахнула вогнем — це печеніги підпалили хижі в низовому городищі. Потім нападники почали збирати хмиз, зносити дошки та всяке дерево, що траплялось під руки, складали купами під градом, і вони горіли, лижучи язиками стіни. Вітер ніс над обложеними червоні хмари.

Усю ніч вої київські стояли напоготові, стискаючи в руках зброю. Був серед них і Росько.

Багато днів одбивалися кияни від печенігів. Уже один раз духи ночі згризли місяць, від нього тільки окраєць залишився. Потім знову налився холодною силою і став молодим. А кочові люди не відходили. Кілька разів хан Куря підсилав своїх вершників під самі стіни, і ті пронизливими голосами страхали киян, кричали, щоб відчиняли ворота, бо однак вони їх розіб’ють. Відганяли їх стрілами.

Та настав донь, коли печенізькі коні заіржали під самісінькими стінами. Якби під ними не витоптали траву, то чужинці могли б їх спокійно випасати, бо нічого не в силах кияни їм заподіяти — не мали навіть стріл. Багато з них вбито, і віщуни на князівській Горі біля требища Перуна справляли по них тризну з рання до смеркання. Але убогі то були тризни, бо нічого дати загиблим з собою в дорогу, нічим умилостивити богів. Тут живим нічим голод і спрагу втамувати. Віщуни теж ледь тримаються на ногах, до Перуна старечими тілами туляться. Отож пробурмотить котрийсь імення вбитого воїна, щоб знали боги, і склепить стомлено повіки.

Отоді й зродилось серед голодного та спраглого люду:

— Бояри кліті нехай відчинять… кліті відчинять…

Посунули кияни до княжого двору. Та зачинилися перед ними ворота. Найзухваліші почали грюкати й ганьбити бояр, проклинаючи їхню зажерливість та скупість. І хоч удари їхні були негучні, бо що там можуть виморені люди, але почула їх княгиня, звеліла спитати, чого галас зчинили.

Коли ж почула відповідь, зібрала ліпших своїх мужів: бояр, воєвод та посадників у світлиці на раду. Паленіли вони гнівом, бо де ж це бачено, щоб смерди на їхнє добро зазіхали. Навперебій пхалися до Ольги, скаржачись, що ворог не тільки круг града стоїть, а и тут на них точить зуби. Найближче біля княжого крісла боярин Малюта усіх розштовхав. Тілом великий, а прозвали Малютою, бо все йому було мало: хоромів, землі, робів. Гукав дужо, перед обличчям княгині вимахував волохатими руками:

— Відчинимо свої кліті смердам, то скоро самі голодною смертю помремо. Краще до Курі слів[47] відправити з дарами, відкупитись!..

— Краще відчинити ворота ханові, ніж загинути від голоду. Відчинити ворота, відкупимось!.. — репетували ліпші люди[48].

— Звели, княгине, до печенігів збиратись…

Ольга звелась так рвучко, що аж хитнулася, за меч тисяцького Перегуді вхопилась. Мовби сили та рішучості від нього набралась, бо мовила дзвінко, владно, як колись за молодих літ:

— Замовкніть… Жодного слова не бажаю од вас чути! Легкі вони у вас, кидаєтесь ними, мов безвусі отроки… — Болем взялися