Василь Сліпачук - Родовичі

зводив очей з княгині. То оця стара, немічна жінка з тонкими руками, крізь шкіру яких просвічуються сині жилки, вигнала огнищан зі своєї землі? Але чому її слухаються відважні й сильні воїни, чому вклоняються бояри й купці, в яких повні кліті добра? Може, вона знає мову богів і вони дають їй дивну силу, якій ніхто не годен противитись? Але їхній віщун теж знався з богами, а річка забрала його. Запитати б її оце зараз, навіщо посадила Воротила до них, навіщо рід згубила його, Літану забрала. Нехай хоч її віддасть. Щось той Страшко мовив про ласку княжу за вість…

Княгиня відчула його погляд, повернула голову до нього і здивовано звела брови. Дей сприйняв це за знак говорити, схилився до підлоги довгим чубом:

— Прислали мене, коваля Дея, до тебе, наша княгине, люди з низового граду. Уклоняються тобі й просять захисту, — стримував голос, намагаючись надати йому покірливості, але лунав він у світлиці розкотисто, аж володарка відкинула сиву голову назад, мовби хотіла відсунутись. А коваль вів далі:— Отож і просимось зі своїми чадами всі перебути лиху годину на Горі. Та зроби ласку, звели нам мечі дати. А ми на стінах станемо проти печенігів…

— Відаю уже про всі ваші просьби. Тобі слід вести мову про це з моїми воєводами. Хто вість приніс? Ти? — дивилася на Роська.

Той, хоч досі вклонявся тільки Перунові, низько схилився. Коли ж випростався, то ледь помітно усміхнувся. Його вже не брав острах від погляду княгині: нічого в ньому немає страшного, просто погляд втомленої і старої жінки. Та й на обличчі лише заклопотаність.

— Ти звідки знаєш про орду?

— У полоні в кочових людей був. Мову їхню знаю, вої їхні хвалилися, що Київ збираються палити. До них ще з Греччини купці мали приплисти річкою з багатими дарами…

Княгиня Ольга звела очі на вікно, сонце вдарило в обличчя, і вона мляво піднесла руку, затулилася. Мовила, ні до кого не звертаючись:

— Виходить, підступні греччини печенізьких ханів намовляють іти на нас. Мій син Святослав їхні землі воює, а вони аж сюди руки простягають.

Сиділа замислена, щось шепотіла вже нечутно. Тільки рука, якою підпирала голову, злегка тремтіла. Потім знову глянула на Роська:

— Ти як у полон потрапив? Де твій рід сидить?

Росько озирнувся на Дея, той підбадьорююче кивнув.

— З роду я огнищанського, колись сиділи ми далеко вгорі по річці, але… але… — затнувся хлопець, — твої дружинники вигнали нас, і ми оселилися аж під Роднею[45]. А потім налетіла орда і забрала всіх з собою у Поле…

— За що ж твій рід вигнано було? — нахилилася Ольга.

— Дрібний ще був, не відаю, — схитрував хлопець, а сам очі в підлогу втупив.

Від пильного ока княгині не сховалось його хитрування, бо й сама лукаво примружила очі:

— Кажеш, дрібний був. А посадника у вашій весі я садила, як його прозивали, пам’ятаєш?

Бігун за широкою спиною коваля кахикнув раз-другий, але де там його почути молодому огнищанинові. Він дивився лише у вічі княгині й не помічав у них лукавих вогників, а наче співчуття й розраду. Прислухався тільки до слів, що їх зронювали сухі вуста старої жінки, і не шукав у них підступності, а щиру зацікавленість. Він їй усе скаже, махнув рукою:

— Та садовила… Краще б зовсім його не присилала, бо здирник великий був. Більше про себе дбав, ніж про князя. Навіщо тобі такі слуги?

Ольга опустила очі:

— Слуги мусять годуватися біля князя, бо тоді вони теж можуть сказати: «А навіщо нам князь, коли ми біля нього холодні й голодні?» Втямив? — наче хотіла всміхнутись, але вуста не слухались, тільки куточки їх смикалися, ніби самі на себе злостились. — Але ймення його ти скажеш нарешті?

— Воротило, — тихо відказав Росько, бо вже здогадався, навіщо княгиня так добивається в нього про посадника, але відступати було нікуди.

— А-а-а, — протягнула Ольга. — То це той рід, який пішов супроти моєї волі, підняв мечі на моїх слуг…

— Але ж послухай, княгине, — простягнув до неї руки молодий огнищанин.

— Вмовкни, отроче з роду непокірних! — І в голосі її були вже тільки суворість та безжальність. Сплеснула в долоні — відразу рипнули тихо двері позаду Роська, княгиня комусь наказала:

— Приведіть тисяцького Перегудю!

Двері знову рипнули. Почулась важка хода, і хтось густо проказав:

— Слухаю тебе, княгине!

Росько озирнувся і відразу ж упізнав воїна, який верховодив княжими дружинниками, котрі спалили огнищанську весь, а рід вигнали світ за очі. Уже й тоді сивина побила його голову, а це, коли зняв шолом і вклонився володарці, наче білим молоком облита.

Ольга грізно гукнула на тисяцького:

— То це так ти виконуєш мою волю?

— Не відаю своєї вини, княгине! Мої руки ще міцно тримають меча… — в голосі його були розгубленість і образа.

— Тримають, але не проти всіх. Я звеліла тобі покарати рід, який став з мечем проти варягів, що були на княжій службі,— худими руками вхопилась за поруччя крісла, притишила голос: — Я ж звеліла, щоб і кореня від них не залишилось. А оцей отрок, який приніс вість про печенігів, з того роду… То ти їх відпустив?

Перегудя випростався:

— Нема в тому моєї вини! Найгостріший меч не зможе всіх їх винищити, бо в них скрізь захисток. Кожне дерево, кожен листок і травинка ховають їх… То була воля богів. Та й, — глянув сміливо на княгиню, — якби цей отрок не лишився жити, то хто б тоді приніс вість у Київ? Заскочили б тоді нас печеніги зненацька…

Ольга дивилася на нього, переборюючи гнів. Суворість спала з її обличчя, і воно знову стало старим та зморшкуватим.

— Що ж, може, й справді на те була