Василь Сліпачук - Родовичі

її очі — Відчинити ворота! Ще ніколи за моєї пам’яті ворожі коні не ступали на вулиці Гори, ще ніколи руський князь не просив у нападників пощади! Ганьба впаде на наші голови…

Бояри і посадники, ніби й не чуючи цих болючих слів, уже не остерігаючись гніву її, товкли своє:

— До хана покірливо треба йти…

— Загинемо всі, старе й мале… Пустка лишиться на цьому місці…

— Нікому на стінах стояти… Зовсім мало воїв лишилось…

Ольга глянула на тисяцького, той опустив сиву голову. Тоді вона втратила суворість і впевненість, підійшла до віконниці — далеко видно з світлиці володарки. Довго дивилася на той берег. Потім підкликала Перегудю:

— Глянь, там видніються коругви воєводи Претича. Уже кілька днів стоїть він з дружиною на тому боці… Чому він не переправиться, чому не йде на поміч? Треба послати до нього гінця, нехай скаже: «Коли не прийдеш до киян, то здамо град, відчинимо ворота печенігам. Але будеш і ти мати ганьбу від цього…»

Тисяцький теж подивився на білі коругви дружини Претича:

— Хто ж проб’ється до нього? Печеніги стіною стоять… Але можна спробувати поспитати серед киян охочого…

Вийшов на ґанок, махнув сторожі:

— Відчиняй ворота, нехай заходить увесь люд.

Коли княжий двір наповнився гомоном, коли тривога і безнадія збила всіх у один живий клубок, голодний блиск очей схрестився на ньому, а худі руки з розчепіреними пальцями потягнулися до нього, Перегудя не відступив, не схопився за меч. Він скинув шолома, сивий чуб упав на чоло.

— Люде київський! — гукнув, і тиша залягла на княжому дворі, замкнула кожному вуста й відкрила вуха, щоб міцно вбирали слова тисяцького, бо ще ніколи не чули смерди і роби в його голосі стільки шаноби та довіри, надії й віри. — Схилятимуть потомки голови перед твоїми славними подвигами, бо силу велику зумів зупинити, своїми грудьми захистити всю Руську землю. Не зганьбили ми свого роду, свого ймення. Та й богатиреві боги не дають вічної сили… Отож і ми обороняємось уже з останніх сил, а печеніги насідають, а лютість ворогів тільки зростає… І що ми можемо супроти їх поставити? — схилив голову. Натовп хитнувся, зітхнув єдиним духом, але ніхто не вихопився зі словом, бо що тут скажеш, бо правду мовить тисяцький Перегудя.

Але недовго стояв він, похиливши голову, простяг руку в бік річки:

— Та поміч є, люди!.. На тому березі стоїть руська дружина. Але нерішучість угніздилась у серцях її воїв. Вони гадають, що ми й самі вистоїмо супроти хана Курі. Якби вони дізналися, що б’ємося ми з останніх сил, то кинулись би через річку нам на поміч… Чуєте, люди київські, хто відважиться пробитись до руської дружини на той берег? — І на кого гляне, той опускає очі, намагається заховатися за спину інших. Матері хапали дітей за плечі, стримуючи їхню зухвалу відчаєність, жони тихою сльозою розмивали завзяття своїх чоловіків, бо йти крізь печенізькі лави — то означало шукати вірної смерті.

Вогонь надії повільно згасав у грудях старого Перегуді. Тільки видалося йому чомусь, що разом била вдарили і наче заволали людськими голосами.

— До хана покірливо треба йти…

— Загинемо всі, старе й мале… Пустка лишиться на цьому місці…

Підвів голову, ніби у неба питаючи, що ж діяти їм усім? Хіба немає більше сміливців у Руській землі? Кияни теж слідом за ним глянули вгору, дивуючись, що шукає там старий Перегудя. І в цей час з покрівлі княжого ґанку зірвався голуб, піднявся над градом високо-високо і білою стрілою майнув у бік річки, пролетів безборонно над печенізькими улусами й зник. Мов занімілі, охоплені світлою надією, стежили за ним кияни. Хтось вигукнув:

— Боги подали нам знак! Це — добрий знак!

І усі загаласували:

— Боги почули наш голос! Вони допоможуть!

— Вони сказали, що сміливець у граді…

— Треба шукати його!

Тоді наказав тисяцький ходити по всіх вежах і вулицях, по боярських хоромах і хижах смердів, серед гриднів та іншого люду, викликаючи того, хто погодився б піти на той бік. Пішли оповісники по княжому граду, і голоси їхні пробивалися навіть крізь гук бойовиська.

Перегудя залишився на ґанку. Стояв на самоті, обіпершись на меч. Щось думалось йому. Але так, ніби уві сні. Що то сліпить очі: зблиск мечів чи сонця на воді? Чому пам’ять так чіпко тримає той далекий день, коли лодії зійшлися посеред річки і над ним, малим і наляканим, забряжчали мечі? Може, тому, що вперше тоді побачив смерть і червону від крові воду? Ще й досі його очі бачать розпачливо обличчя батька, його широко відкритий у передсмертному крику рот. Шолом батьків зник у воді, а той, хто убив його, стояв на краю лодії, і переможне волання його летіло над річкою. Ось тоді Перегудя підхопив батьків меч і вразив головника[49].

Відтоді й став він воїном, відтоді й полишив його назавжди страх. Не мав його і нині, бо знав, що ніколи не схилить голови перед чужинцями, що його останній бій настане при сході сонця. А град? А князівська родина і увесь люд? Хіба залишиться отут тільки, руїна?

Руїна… Пустка… Безлюддя… На мить зринуло в пам’яті уже не раз бачене: обгорілі колоди, мов чорні списи, стримлять на місці осель, біліють кістки, здичавілі собаки, напівзогнилий човен прив’язаний до берега… Невже і на цьому місці буде то ж саме? І аж серце защеміло, а думка бунтувала, не могла змиритися з безвихіддю.

Ех, розчинити б оце ворота, вийти в чисте поле з своїми дружинниками, пустити в хід гострі мечі! Сам попереду і пішов би, нехай би знайшовся серед тих вузькооких ординців хоч один, хто вистоїть супроти нього. Ще є сила, ще досить спритності та вміння… Але сам же й остуджував свій запал: «Не годиться мені, старому воїнові, кидатись зопалу на смерть і прирікати всіх. Поб’ють нас, а тоді місто залишиться зовсім беззахисне, на мурах нікому