Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

що неодмінно зробив би в Моорі, якби там відбувалося подібне. Він не заступався за Лілі. Не погрожував горлопанам. Проїжджав повз них, ніби він всього-на-всього їхав за чужою жінкою, яка знає місто і показує йому дорогу.

У суєті цього народного свята озброєний чоловік, напевно, лишився б непоміченим, навіть якби він ховав свій пістолет не так ретельно, як Охоронець Собачого Короля. Лілі помилилась: тут були й інші вершники. Не тільки кінна військова поліція, перед якою натовп розступався, не перестаючи при цьому пити, базікати і сміятись, але ще й ціла валка — караван! — і коні, віслюки та мули в них споряджені нітрохи не легше, ніж у прибульців з Моору. Біженці?

Серед міського блиску Берінг швидко втратив караван з поля зору. Бранд — це стрімке мерехтіння картин: навіть коли феєрверк згас і лише поодинокі ракети здіймалися над дахами, всі вулиці, будинки й площі лишалися яскраво освітленими. Неонові написи бігли собі далі, хиталися над перехрестями світлофори, блимали кольоровими вогнями над натовпом, серед якого дрейфували прикрашені прапорцями джипи та лімузини — катери, що клаксонять у повільному потоці голів, плечей, облич. А високі ліхтарі на проспекті освітлювали навіть крони дерев, де самі тільки сонні птахи, лише світло марнується. Всюди електричне світло!

Бранд так необачно витрачав світло, що від нього навіть плями й діри у погляді Берінга ніби просвітліли й перетворилися на прості тіні, що переливалися з темноти в сірість і скраю вже прозорі. У Бранді навіть бензоколонка сяяла мов храм, і все багатство та заможність рівнини було виставлено у вітринах та промінні прожекторів: тут — освітлений фонтан, водомет, що бризкає іскрами; там — розсічений неоновими рисками фасад і всипані блималками щогли антен… А у величезній, немов сцена театру, вітрині універсального магазину, серед пірамід досі небачених фруктів, манекенів у блискучих піжамах, різнокольорового взуття, коробок з цукерками та посрібленої арматури, з хаосу пропонованих товарів виростала стіна світла, мерехтливий бастіон суцільних телеекранів! Стіна картин, що сяє світлом.

Далі!

Ні, зараз Берінг мусить постояти. Підштовхнув батька. Дивись. Але старий був надто виснаженим. Навіть голови не підвів. Не чув його.

Дивись. На всіх екранах цієї стіни — а їх налічувалося тридцять або й більше — було святкове місто: всі будинки у прапорах. Вулиці та провулки прикрашені лампіонами. Пагоди. Сади. Дерев'яні храми. Потім — люди біля конвеєрів. Люди у величезних цехах. Фабрики. Порт — крани, елеватори, маяк, військові кораблі, хвилерізи. Гребені прибою.

З цілої батареї динаміків біля краю вітрини репетував той самий голос, який Берінг уже чув з транзистора Лілі; гримів над головами гамірливої публіки, яка потроху збиралася попід вітриною, привернута базіканням диктора та картинками.

Рушаймо далі.

І раптом святкове місто і порт зникли під сонцем, яке зійшло і в ту ж мить знову потонуло у хмарному стовпі, потонуло у здоровенному грибі, який стрімко виростав з надр землі до неба, розідрав це небо і, здавалося, здіймався вже в чорноту космосу… Стіна потьмяніла, а коли замерехтіла знову, показувала море у вогні, обвуглене узбережжя: пні дерев, що тліли — і жодних руїн, лише фундаментні стіни, фундаменти аж до обрію. Чорні руки кранів, відламані лопаті вітряка, а можливо, турбіни, металева статуя — чи то божество, чи то полководець, — оплавлена, мало не наполовину перетворена на чорну ожарину. Людей нема. Ніде.

А далі, під оплески глядачів коло вітрини, яким ця картинка явно була давно знайома, корабельним трапом піднявся на облавок маленький сутулий чоловік у чорному фраці, оточений військовими в орденах, сів за ломберний столик і щось написав у якійсь книзі. Публіка загула. Потім сутулий чоловік у фраці згас, і під звуки американського гімну ще раз спалахнуло світло Нагої — блискавка, що стала зіркою, яка, стрімко розгоряючись, перетворилася на сліпучо-білу нову й на максимумі блиску застигла у стоп-кадрі.

їдьмо! Берінг ледь відірвався від цього світла, яке пронизало і осяяло навіть діри в його погляді. Як це бувало в кузні, коли він витріщався на електричну дугу зварювального апарата, в пронизливе, болісне сяйво, і навіть крізь заплющені повіки міг розрізнити контури якоїсь деталі чи власної руки. Лише коли образ вибухового сонця став просто-напросто тлом, кулісою для диктора у військовій формі, що читав новини мовою переможців, Берінг відвернувся, пошукав очима Лілі й побачив її далеко попереду, майже в самому кінці вулиці, перед освітленою аркою, над якою горів червоний неоновий хрест. Великий лазарет. Вони були біля цілі.

Натовп біля вітрини став розходитися. Диктор зачитував імена та цифри, які давно вже не були новиною у Бранді. Енергія бомби у мегатоннах. Приблизне число вбитих. Кількість будинків, що розлетілися в пил. Температура обвугленої землі… Зовсім нічого нового.

Лише він, цей наївний вершник, прямуючи до червоного неонового хреста і вже лишивши позаду мерехтливу стіну у вітрині, помалу став щось розуміти, і, нахилившись із сідла до продавця лотерейних квитків, що стояв у нього на дорозі, запитав про сліпуче світло, і про місто, і про імена, які й вимовити ледь умів.

На…го…я? Лотерейник не має часу на якогось цигана, скотаря, конюха чи як його там, та й питання він, схоже, не зовсім розумів. Нагоя? Це відомо кожному. В якій дірі він допіру стирчав? Чи поглух? І осліпнув? Бомба. Два дні тому. Імператор. Капітуляція!

Лотерейник кидав незнайці на коні уривки застарілих новин, наче лозунги, і зареготав, бачачи, що вершник все ще ніяк не второпає:

— Ти звалився з Місяця? Це мир, прибульцю. Вони всіх розбили. Це — мир з Японією. Вони перемогли!

27. Хвороба Кітахари