Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

Бій був нерівний. Із невеличкого скверика Алік Атінгер спокійно всадив гранату в бік броньованої машини, що плювалась вогнем у стіни мерії, і швидко змінив позицію. Через секунду по кущах, із яких він розстріляв «броню», заляскали кулі снайперів. Збоку рявкнув гранатомет Бриглова і заряд прошив чотири колеса ще одного БТРа — так, наче це були повітряні кульки.

Баштові дула ще обмацували смертоносними цівками кущі парку, коли знов завив вогнем РПГ Атінгера. Кумулятивний струмінь легко пробив двосантиметрову броню й випалив середину третього БТРа разом з усим екіпажем. За хвилину міна збила з ніг Бриглова, який ледве встиг перезарядити зброю, а дві точні кулі снайперів зробили на вході акуратні дірки в тілі Аліка Атінгера. Третій гранатомет у вилазці не встиг подати і знаку — кошовому майже відразу прострелили бік з «калашникова», він лежав під деревом і не міг поворушитись від болю.

В цей час Айзек автоматом Атінгера прикривав лівий фланг, звідки волонтери так і не ризикнули наступати, а Ром з-за високого бетонного бордюра справа стежив за перехрестям. Коли вмовкли гранатомети Атінгера і Бриглова він, перехопивши РПК, повернув було назад до сквера, але в останню секунду побачив на вулиці неясні тіні. Ясно розгледів білу пов'язку на рукаві однієї, ліг назад за бордюр, поставив кулемет на сошки і став чекати. Точно знаючи, що в ріжку залишилось двадцять два патрони — все, що змогли виділити на вилазку в мерії.

Тіні знову виникли зовсім поруч. Пригнувшись, першим йшов той, з білою пов'язкою, і Ром чекав ще хвильку — аж поки не з'явились ще кілька. Як учили в розвідці — плавно, не шарпаючи курок, натиснув на спуск. РПК вдарив у плече. Різко запахло пороховим димом, гільзи задзвеніли на бетонній доріжці. Зелені нитки трасерів прошили навскоси тіні й зникли десь там, у глибині парку. Неначе й не було на їхньому шляху теплого людського тіла. Не чекаючи кінця «вистави», Ром звично взяв зброю за ремінь біля ложа — «на руку», й поповз до іншого краю бордюра. Волонтери втікли, забравши своїх — вбитих, поранених — цього не дано взнати ніколи. Кущі ліворуч прошерстив цілий рій куль, ззаду розірвався і розсипався іскрами заряд гранатомета, а в стіну мерії влупив ще один — шквальний вогонь тривав хвилин двадцять, і Ром поки не міг пробратись до скверу.

Тіні з флангу більш не з'являлись. БТРи відступили в провулки, сховались навіть ті, що стояли в «зеленці», крім двох останніх, підбитих з гранатометів, і третього, що догоряв на площі.

Роман знав, що сталося лихо. Атінгера він знайшов кроків за двадцять й навіть у напівтемряві зрозумів, що той мертвий. Рукав сорочки Ром вмочив у теплій і липкій калюжі, що натекла з-під тіла, але не відразу й помітив. Витер рукою піт, що заливав очі. З мерії зачастили короткі черги — козаки пробували прикрити відхід групи. Групи більше не було. Ром згадав білозубу посмішку Атінгера, його зухвалу постать, й брудний піт на обличчі змішався зі сльозами злості… Він схопив кулемет і дав кілька черг у бік волонтерів. Суки! Тут живе триста тисяч українців! Ви не візьмете цю землю!

Пірнув у кущі і поповз далі, волочачи кулемет, розмазуючи сльози рукою. Всередині ворушився холодний клубок, злегка нудило, й, незважаючи на духоту, дрібно стукали зуби. Ось саме так, мабуть, його пращур Максим Маламура пробирався ворожим містом, визволяючи бранців. Може, й тут, саме у цьому місті, може, й на цій древній вулиці — бо Самійло Кішка, здається, громив турецькі Акерман і Тігіну.

Кроків за десять Ром почув стогін. Кошовий був ще живий. Верхня частина гімнастьорки з правого боку блищала від крові. Пальцями Ром нащупав дві дірки в тканині — на плечі і вгорі грудини, кошовий сіпнувся від болю і застогнав голосніше.

— Тс-с, — прошепотів Роман, — тихо, батя, все добре.

Доброго було мало. Знов ожили снайпери, й тягнути пораненого через дві доріжки і клумбу до мерії — надто великий ризик. Залишалось одне: праворуч від перехрестя, яке він прикривав, до будинків навпроти. Після нових відчутних втрат волонтери не поспішали бігти на площу.

Піднімаючи кошового, Ром відчув, як липне від крові його сорочка. Атінгер якось сказав, що у деяких людей на війні нема страху, навіть коли у самого осколком вириває шмат м'яса. Хіба що більше думаєш про смерть. Таких людей Атінгер називав «псами війни», себе відносив до їх числа. І ось — лежить в калюжі теплої крові, мертвий, у міському парку. Ром вперше відчув, як в глибині свідомості ворушиться темна хвиля первісного жаху.

Ноги готові були бігти геть, далеко від цієї «зеленки», від крові і трупів. Стоячи на весь зріст, він став величезним, дула всіх кулеметів були націлені прямо на нього, темрява кудись відступила, і його, Рома, здавалось, бачили всі приціли. Зціпивши зуби, він старався не думати про страхи і всю увагу зосередив на кошовому.

Від болю той злегка прийшов до тями і зміг прокульгати через кущі найнебезпечніші кілька метрів, потім вони з розгону гримнули на траву парку, ламаючи тріскучі гілки. З того боку заблискали сухі спалахи пострілів, але, на щастя, звук їм почувся правіше. Думати про смерть не було часу.

— Давай, батя, ще внуків нянчити встигнеш! Давай! — примовляв Роман, волочачи на собі важезного Івана. Ще через кидок боліли всі м'язи, неначе після трьох раундів з Мартіном Боффое. Більш за все Роман остерігався відкритої, хоча й темної вулички. Але ж потрібно поспішати, поки є передишка ціною життя Атінгера. Й, може, — Айзека.

У мерії також повинні це розуміти.

Вуличку Ром перейшов, майже волочачи на собі обм'якле тіло. Наприкінці спіткнувся об бордюр і впав, боляче обдер коліна й ледь не вивихнув руку. Сил не залишилось. Ром тягнув кошового за комір, робив це довго, болісно, і уперто. Біля першого ж під'їзду залишив пораненого, прокульгав по сходах й почав барабанити в перші двері…

Айзека не було