Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

ніде. За Степаном Бригловим Ром повернувся, коли знов почали стріляти. Чесно кажучи, за морокою з кошовим про Степана Ром забув геть. І лише в квартирі у немолодої переляканої жінки, випивши теплої води з бутля, він зрозумів, що Бриглов також лежить десь там в парку — поранений чи убитий. Повертатись під кулі дуже не хотілось. Жінку не прохав — наказав перев'язати кошового. Квартира виходила вікнами в двір. Незважаючи на духоту, вікна позачиняли — немов скло могло захистити від осколків. Та канонада біля мерії відчувалась тут добре — двигтіла підлога і бряжчали шибки на кухні. Помітивши жах в очах хазяйки, Ром вперше себе оглянув: одежа розірвана і залита кров'ю. «Не моя», — швидко підказав інстинкт самозахисту. — Івана! Й Аліка — згадав гарячу калюжу під ліктем у поритому кулями парку.

Хазяйку ще раз — вже попрохав: «Врятуй козачка!», — але на порозі не стримався: «Повернусь — перевірю!»

… Степана він знайшов у кущах парку — порубані осколками гілки, з корінням збиті дерева. Міна розірвалась зовсім поруч, і Бриглов залишився живий лише дивом. Він майже нічо’ не тямив, не міг розмовляти, з багатьох дрібних ран сочилась сукровиця. Тонкі цівки пробивались крізь пил і бруд біля рота. Йти Бриглов, хоч з горем пополам, та все ж міг — й цього разу Рому довелось трохи легше. Хоча й Степана майже ніс на собі, як дитину. Вже знайомий шлях до «п'ятиетажок» цього разу зайняв менше часу — зате під випадковим обстрілом з того боку, коли з десяток куль із вищанням, мов злі шершні, співали близько.

Декілька разів кулі били в асфальт совсім поруч…

Розділ 7
Остання битва Семена

5 березня 1921 р.

— …Кращих вбивають, курви! Нічого, ще є Цвітковський, Тиміш, Лаврін Завгородній…

З очей у Максима котилися злі сльози.

— Як ви могли залишити отамана?!

— Та він… сам наказав!

— Він був поранений! У нього могла бути гарячка! Ви могли не виконати наказу! Повинні були врятувати його, або… вмерти!

Рука Рудя потягнулась до шаблі. Карась злякано відступив.

— Відходили ми, мело дуже. Як під Іваньками пробились, то з нас половини не стало. А вже під Новоселицею, коли вийшли з хутора, — напали червоні. Будьонівці й міліція, з самооборони. Семену з гвинта вибили праве коліно, півноги вивернуло. Ще й коня вбили… То він за хвилину опритомнів і каже: «Їдьте, гайдабури, я вас прикрию, мені все’дно не жити!»

— Чому, чому мене не було поруч? — застогнав Максим від пекучої втрати. — Може, правий був Семен, коли не пускав до Батька?!

— …Лежачи, з-за коня він десяток «красних» поклав. Коли закінчилися патрони, Семен дістав шаблю й пішов на них. Комбєди так боялись підійти близько, що розстріляли його з гвинтів з півста сажен. Потім прив’язали тіло до коней і так тягли за собою. Кидали в нього кізяками й раділи, мов недоумки. «Дєті рабочіх», — сказав Тримайло.

— … Мені вчора сон наснився, — раптом глухо повів Рудь. — Наче лежу в снігу, й приходить Семен «Йди, — каже, хлопче, я побуду за тебе» «Та ні», — мовлю, — а навколо будьонівці пролітають, мов тіні, і нас не бачать. «Максиме, йди, — каже Семен. — Тільки залиш мені кулемета».

Я наче й не хтів — комісари все’ дно нас не чують. «Не піду», — кажу. А навколо сніги білі-білі іскряться, сліплять, сонце аж співає, гарно навкруг, любо. Але так стало важко на серці, так тужно. «Семене, — кричу, — ти де, Семене?» А його нема. Ніде нема… Не встиг… На один день не встиг…

Рудь відчув, що з Семеном щось сталось. Бо був йому майже як брат. Більше, як брат — побратим. Й думав, як помирав кошовий. Знав, як… Бо так само все було б з ним…

… Холодне поле, заметіль, хурделиця. На тіло наплива важка слабкість. Світ темніє в очах, й за мить бере розпач: сам, в холодних снігах, на один з ворогами… Невже кінець? Невже все востаннє? Може, хлопці з підмогою повернуться? Може, Рудь з військом наспіє?

Під коліном розпливалась червоним кров, гаряче парував від крові сніг, танув аж до чорної масної землі. Хтось із хлопців зав’язав ногу паском, трохи збив кровотечу.

Та слабкість минала, брала гору бойова злість. Ах ви ж вилупки! Бандюки, чужинці. З-за вбитого коня, між шиєю і ногами взяв приціл карабіна. Добре видно упирів, хороший огляд! Потріскані губи прошептали вперто:

— Наші жертви…, — м’який шварк затвору. Постріл: Да-дах!.. Не впали марно… Шварк. Да-дах! — Вершник з червоними ромбами на грудях зсунувся коню на шию. Шварк. Да-дах!

— Вилетіла й зашкварчала в снігу гаряча гільза. Два недоумки бігли один за одним, так і впали обидва — скошені одним стрілом. — …Бо на нашій крові… Да-дах! — голова міліціонера розлетілась вдрузки червоним шматтям —… Виростуть ті, хто… Да-дах! — Є! —…Хто докінчить нашу справу! Да-дах!!

— З коня звалився хтось з комісарів. — Так сказав Гонта… Да-дах! — І Богун!.. Да-дах! — І Сагайдачний! Да-дах! — Є!! — І Коновалець!

Червона мла закривала очі. Погано бачив приціл, холонули руки, смертельним холодом застилало серце.

Клац! Останній патрон. А хай тобі чорт! Запасні обойми придавило конем у тороках. Є ще наган, там теж набій — останній.

Кулі вдарили поруч, Семен пригнув голову. Комісари йшли зовсім близько.

Все! В шаленому пориві Семен дістав свою криву дідівську шаблю й, страшно посміхаючись, піднявся на ліву ногу. Спирався на не потрібний вже карабін, як костур. Підняв гостру шаблю над головою, і вона зблиснула хижо в скупому промінні. У когось з червоних здали нерви, й вони почали безладно стріляти. Здригнувся всім тілом: кулі з тріском рвали зболілі м’язи. Поривчасто здійняв руки до свинцевого неба. Там, вгорі, крізь сірі лютневі