Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

— Во-о-о-о-ля!!! — пролунав над лісом останній смертний зойк Людини.

Семен впав навзнаки мертвий. Його сині очі дивилися в сумне небо, на ще теплих віях танули легкі сніжинки. Сонце востаннє зблиснуло в сині очей й згасло, сніг пішов сильніше, немов хтів швидше сховати від чужих рідне обличчя.

…Над лісом згасала блакитна смужка. Свинцеве небо плакало з жалю: від крові й горя до своїх нещасних дітей, яким не залишилось на землі місця. Блакитна смужка на сірому небі з’явилась дивовижно, потім так само швидко танула, зникла, пішла назавжди — й забрала з собою душу Семена…

Небо плакало цієї зими востаннє…

Лицарської смерті не оцінили. Були нездатні. Зі страху дострелили ще раз вже мертвого. Зразу ж почали здирати добрі ялові чоботи, нову портупею. Шаблю з навіки зціплених рук не могли забрати — поки хтось не надрубав пальці.

— Что он там крічал? — дерся крізь хуртовину малий чорнявий песь в рудій будьонівці.

— Валю какую-то звал.

— Ану дай єму па мордє, чьоб нє крічал.

— Так он ужо мьортвий.

— А ти всьо равно дай!

— І я!..

…Убитого отамана комісари привезли спочатку до містечка Кальниболото. Замерзлий на камінь, Семен посміхався зневажливою, важкою посмішкою. Червоноармійців мороз дер по шкірі, коли вони на нього дивилися — тож гуртувалися купками, кпили й насміхались, поставили тіло до стіни, кидали в нього кізяками і каміннями, щоб загасити ту страшну посмішку. Вели себе як школярі молодших класів перед лицем одного-єдиного розбишаки. Тут же у дворі чекали похорону чотирнадцять трун «красних» кавалеристів і міліціонерів — свідоцтво останнього бою загону Семена Гризла. Проводжали краснопузих в останню путь — а він стояв собі й усміхався…

Потім міліціонери поклали тіло на підводу й повезли до Звенигородки. Мороз вечорами стояв ще тріскучий. Семена кинули посеред вулиці, потягали за ноги й поставили варту з червоноармійців.

Кровожерність більшовиків уразила й найлихіших.

— Як це так, не по-православному?

— Хіба ж можна померлого — посеред вулиці?

— Так навіть татари не робили…

По доріжці йшов собі чоловік, випив, мабуть, горілки, бо йшов та заточувався. Й мугикав під ніс сороміцьку пісеньку. Пройшов, подивився на задубіле тіло, підкурив у міліції й пішов далі. Вартові змерзли, ні на що не реагували — стояти їм треба до ранку.

Максим відійшов за ріг, опустив комір старенького пальтечка.

— Псячі ноги, матері вашій хиря… Стоять і зі злості, що в ніч стояти, копають тіло ногами.

На очі навертались сльози.

— Ну, нічого, ще вам сьо’дні ткнеться…

Ввечері, коли мороз дійшов до півсили, до вартових пришкутильгала бабця:

— О шо то ви, хлопці, мерзнете. Ось попийте узвару з яблучок. Гаряченького!

Красноармійці з радістю взялись за узвар. Видудлили по жбану.

— От бачиш, Хведю, — а ти кажеш, що нас не люблять. Бабця то добра. А то до ранку здохнем це сторожити.

— Та нє «Хвєдю», а Фьодор! Мнє єнта бабка по-боку. Дура старая. Лучше би водкі принесла!

Та «водка» їм не знадобилась. За годину, вже як зовсім стемніло, «Хведь» раптом відчув, як його «прориває дно».

— Ой мамочкі, — загундосив «Хведь», покинув гвинтівку й бігом побіг у клумбу.

— Ей, ти куди? — тільки й встиг спитати напарник, як сам схопився за живота й чкурнув слідом. Та тільки-но примостився поряд з «таваріщем», як раптом з подивом побачив, що «Хведь» солодко спить у клумбі, знявши штани й пускаючи великі вітри. Льон і крушина, та сон-трава відьми-«бабці» діяли за часом й по-черзі.

Хтів щось сказати, як раптом чорне небо здійнялося стіною й стукнуло його по лобі…

…Максим спав до обіду. Прокинувся бадьорий, але на душі зі смутком, одягнувся й вийшов до міста. У Лісовенка знайшов заспаного Тимоша.

— Ну, що люди брешуть? — спитав замість «здрастуй».

— Та, кажуть, що отамана у більшовиків вкрали.

— Та невже? От ловкенькі хлопці! Хто б то же міг бути?

Вони змовницьки переглянулись.

— А ще що?

— Та, кажуть, що вартові напились й на клумбі поснули.

— А ще?

— Та кажуть, що на клумбі ті два дристуни одне одного в попи грали.

— Й що?

— Та відморозили собі дупи. А під ранок їх і зовсім не стало — зникли! Кажуть, відьмаки з цвинтаря встали й забрали з собою. За те, що над християнським тілом глумились. Совєти їх до сих пір шукають.

— Ну чудасія…

…Максим, Тиміш, Шкільний та Софрон усю ніч довбали могилу. Дядько носив гарячу воду від сторожа, бо мерзла земля не здавалась. Поховали Семена на старому цвинтарі, поруч із пам’ятником сім’ї Вишневецьких — щоб запам’ятати де саме. Поклали Семену в могилу шаблю, «наган» й карабін-«маузер» — точно як скіфському воєводі, як отаману в поході. Червону китайку на обличчя, між покалічені пальці вклали шість мідних набоїв. По-козацьки… В болісній мовчанці кинули по грудці землі…

Про місце поховання Першого кошового не сказали нікому.

Як все минеться — поставим пам’ятника герою!..

…Мати завжди Рому казала:

— Бачиш, Романе, маки у полі? То козацька кров червоніє! На цьому місці колись — впали козаки…

Біля Новоселиці, де полягли повстанці Семена, яріли червоні маки.

А