Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко - Пан Халявський

судариня? Чому се я бозна-хто? Чому се я спішила із заміжжям? Доведіть! Гості любі! Прошу вислухати. Я на неї подам супліку. Батеньку Іване Опанасовичу, захистіть покривджену у вас у домі. Ви на те господар…» Та-та, та-та… і пішла баталія! Обидві панії зчепилися між собою й кричали обидві разом. Хоч як їх угамовували господар і маршал, хоч як умовляли, та не могли нічого вдіяти. Обидві вони поїхали з обіду, заприсягнувшись не бути ніколи в нас.

Ще дві тітоньки з рахівниці геть.

Коли вони пішли, все заспокоїлося й пішло статечно. Одночасно, як роздавали гарячу страву, стали здоровкатися. Почали пити за нас, молодих. Та й весело ж, будь я каналія! Ото як маршал стукне щосили жезлом об підлогу та як закричить: «За здоров'я молодих, Трохима Мироновича й Онисії Іванівни Халявських!» — так я вам кажу, ну просто чудова хвилина! Якби молоді люди осягали солодкість її, то вже задля того тільки вони спішили б женитися.

Після нас пили до батьків — рідних і весільних; потім за дядечок і тітоньок рідних, двоюрідних тощо, за ними віддавали шану братикам і сестричкам за тим же розміром… Коли в сьому відділі маршал проголосив: «За здоров'я троюрідного братика молодої Тимофія Сергійовича та дружини його Одарки Михайлівни Гнєдинських!» — і стукнув жезлом, раптом всередині з-за столу встає одна особа, а саме Марко Маркович Тютюн-Ягелонський, і, звертаючись до господарів, каже:

— Любий дядечку, Іване Опанасовичу, й люба тітонько, Олено Хомівно! Дякую вам преуклінно за хліб-сіль і частування, а особливо за вшанування вашого двоюрідного племінника. А від дальшого частування прошу великодушно звільнити!

— Як? Чому? — спитав новий мій батенько. — Хіба?.. — Честь моя вимагає вийти з-за столу, де дано преферанс передо мною троюрідному вашому племінникові; а я, здається, двоюрідний…

— Так що ж, що двоюрідний? — гримнувши, промовив батенько. — Ти ж бо ще парубок, а Тимофій Сергійович жонатий! Ти ще без чину, а він майор. Посидь, будемо пити й до тебе.

— У свинячий голос? — сказав азартно Тютюн-Ягелонський. — Дякую за шану! Невже я повинен бути принижений, коли в мене вашої дружини кров, і принижений за те, що в Тимофія Сергійовича пузо в золоті?

Тимофій Сергійович, як майор, мав на собі камзол з позументами й був справді пузатий.

Майор так і скипів був за честь свою, та раптом одумався й сказав: «Та я не баба, щоб через дурниці псувати апетит. Дообідаю й тоді поговорю з тобою».

— Не турбуйтесь дожидати, — сказав Тютюн-Ягелонський, — я відмовляюся не тільки від обіду, а й від рідні. Ноги моєї не буде у вас і не визнаю вас дядечком за образу моєї честі. — З сим словом пішов і він.

Ось і братика одного з лічби геть.

Гадаю, що коли б обід був ще й далі і знову пили до когось, то всі б родичі знайшли причину вважати, що їх ображено, розсердились би й покинули нас самих кінчати весільний бенкет.

Проте друга частина обіду закінчилася щасливо й усе здоровкання, як розписано було, допито спокійно. Після обіду пішли танцювати. Треба було бачити мене в польському танці, як я манірно виступав з своєю молодою! Після неї я віддав честь усім дамам та баришням, протанцював з ними польський, а потім пішли веселі танці. Тут уже визначилася моя Онисія Іванівна, а якими фігурами вона виводила кожний танець, так се навдивовижу! Я міг би й сам пуститися витанцьовувати, хоч і не вчився зовсім, ступити не вмів; та мені, що був у Санкт-Петербурзі, все б зійшло; якби й фальш яку помітили, то не взяли б за фальш; подумали б, що так і слід видригувати ногами по-санкт-петербурзькому. Отож я все сидів з тихими дідками й розважався розмовами. Я їм розповідав про Санкт-Петербург, про тамтешні звичаї, що чувати було там під час мого перебування. Слухачі дивилися на мене надзвичайно уважно. Еге ж бо, в нас не просто так дивляться на того, хто побував у столичному місті Санкт-Петербурзі. Зате ж і кажи собі — не бійся; набреши чого хочеш, усьому повірять. Вони вважають, що там усе незвичайне. Здаля воно ніби й так; а побувай там, отак як я побував, подивися на все, отак примічаючи, як я, то, далебі… та лучче замовкну.

А якого коника викинув усім нам брат Петрусь, так просто диво! Був розуму незвичайного й духу запопадливого, надумав так усіх нас образити, що нікому б таке й на думку не спало.

У розповні наших веселощів, коли молодь танцювала, а статечні люди сиділи й частувалися всякою рідиною, раптом подають листа моєму новому батенькові. Він, гадаючи, що тут є щось важливе, при всіх розпечатує: прочитавши кілька разів, блідне, бгає листа, кидається схопити посланця, а за ним і слід загув, наче щез. Оговтавшись не так швидко від свого збентеження, він потім показав мені сього жахливого листа: і що ж? Якийсь Терешко Маяченко, буцімто дядько Іванові Опанасовичу, моєму новому родителеві, пише до нього й ремствує, що не покликав його, як найближчого свого родича, на весілля своєї донечки Ониськи, і всяке отаке інше.

Ні сього дядька нема на світі, ніхто й листа не писав; а се брат Петрусь утнув таку штуку, щоб дошкулити моєму батенькові й мені, йому, звісно, досадно було, що хоч я і молодший за нього, та вже тішуся шлюбним життям, а він сидить у парубках. От він і взявся насміхатися. Руку його я одразу пізнав і сказав про се новому батенькові. Той сказився був спочатку так, що куди там — долучити листа до справи, подати нову на Петруся супліку, виправити з нього за зневагу… Та потім принишкли, притихли й замовкли, а листа знищили; мабуть, боялися, що через слідство виявилось би, що Терешко справді найближчий нам родич…

Вигадливий Петрусів дух на сьому не спинився: він