Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

мандрах по спустошеній Німеччині він здебільш голодував, — почав рухами горлянки пропихати в стравохід цей гаргантюанський ковток, двері розчахнулись, і до корчми влетів здоровенний мов дуб чолов’яга. Обидві його руки до ліктів були в крові, в правиці він держав палаш, теж закривавлений, на ногах мав шведські ботфорти з острогами, а його капелюх замість пір’їни був прикрашений щойно відтятою дитячою ручкою. Він роззирнувся по корчмі правим оком — лівого не мав — і, побачивши біля коминка Франту, ревнув:

— Ти хто?

Франті годилось би відповісти, приміром, так: «Слухай, друзяко, я солдат, як і ти, хоча тепер і не на службі, тож дай мені спокій, а я дам спокій тобі, знай своє діло, а я знатиму своє». І нема сумніву: якби він сказав щось таке, все було б гаразд, і Франта чкурнув би звідти та й уникнув шведських рук, і в нашій історії не лишився б. Але гак не сталось, бо Франта, маючи повний рот сиру, не міг здобутись на слово, тільки ковтав та ковтав, аж очі вирячивши з натуги. А це розлютило шведа до краю, бо вигляд чужого вояка, що напхав собі рота, зачепив його власницькі інстинкти: в дусі згаданої вище абсолютної свободи, якою він упивався, наче горілкою, весь Гернсбах із усім, що в ньому — точніш, усім, на чому спинялось його єдине око, — належав їм, шведам, і не було тут нічого такого, з чим він не мав би права повестись як заманеться. Отже, йому належала й та миска білого сиру, запах якого сповнював корчму, і тільки від нього, від його вільної ухвали залежало, чи викинути той сир разом з мискою у вікно, чи розтоптати його по підлозі, чи намазати ним комусь обличчя або й ще щось, а може, вивернути комусь на голову чи зробити з ним щось не менш дотепне. Отож, коли якийсь чужий волоцюга, якийсь незнайомий паразит наважився вчинити з цим сиром по своїй волі, це було злочином, що волав про помсту. І швед замахнувся скривавленим палашем, щоб розрубати Франту надвоє, але його спіткала невдача: Франта встиг схопитися, трахнути його по голові глеком, повним вина, тоді вихопив шаблю, і на одного похмурого актора Великої війни стало менше, а його абсолютна свобода згасла, мов задмухнута свічка.

Та до корчми вже вдиралися дверима й вікнами нові й нові шведи, всі й досі п’яні від свободи, оскільки вони ще не діставали в Гернсбаху справжньої відсічі, то нещастя з їхнім товаришем, якого зарубав невідомий чужий вояк, так розлютило їх, що їм повідбирало мову. Завиваючи з люті, з палашами, шаблями та шпагами в руках, — кожен мав таку зброю, яку спромігся десь колись добути, — вони кинулись на Франту, щоб сквитатися з ним. Спритний, як мавпа, Франта не розганяючись вискочив на шинквас і згори рубав нападників шаблею, намагаючись протриматися, поки догорить вогонь у коминку: тоді, в темряві, може, пощастить утекти. На лихо, той сир, якого він досі не встиг проковтнути, пішов у горлянці не в ту дірку — не в сирну, а в калачеву, і Франта похлинувся. Це був кінець, бо неможливо водночас відбиватись шаблею від цілої тичби ворогів і кашляти, мов застуджений нічний сторож. А оскільки шведи хотіли взяти Франту живцем і натішитись його повільною смертю, вони вхопили його голими руками за ноги, і він незчувся, як полетів з шинкваса; його схопило стільки м’язистих рук, скільки змогло дотягтись до нього; тоді Франту вмить зв’язали його власним ременем і витягли на майданчик перед корчмою, наче підсвинка, що безсило борсається в лантуху.

Почалась коротка нарада, що з ним зробити — засмажити в печі, закопати в мурашник чи підвісити за пальці до гілляки й розпалити під ним вогонь; та погляд на оберемок загострених кілків, що лежали під стіною корчми, — певно, господар хотів поставити з них якийсь частокіл для захисту від худоби, — підказав одному шведові думку, яку всі зразу підхопили:

— Посадімо його на палю.

З Франти вмить стягли штани, і солдати, вже без реготу, бо йшлося про поважне діло, але, як і перше, безмежно щасливі, злагоджено, як добрі фахівці, розвели Франтині ноги і, притискаючи їх до землі, приклали до відповідного місця гостряк одного з кілків. Екзекуція принадила до корчми численних вояків, що доти плюндрували село.

— Дурні ви, хіба це так робиться! Жабоколи недотепні! — репетував Франта. — Пустіть мене, я вам покажу, як садовлять на палю по-справжньому! Покажу на отому бороданеві, то ви зо сміху боки рватимете, руки мені цілуватимете за таку потіху! Побачите, як це роблять у Туреччині — вони там мастаки садовити на палю!

Але Франтині слова не мали ніякого успіху, та й не дивно, бо в смертельному страху він говорив рідною чеською мовою. Тим часом один із вояків уже приніс із кузні важкий молот, щоб забити ним кілок у тіло Франті, другий моторно копав яму, куди мали вкопати кілок, коли настромлять Франту на нього, і все йшло як по Маслу. Та зненацька з темряви блиснув залп, і зразу все скінчилося: впав копач ями, повалився й той, що приніс молот, повбивані були й ті, котрі притискали Франту до землі, й ті, котрі дивились, а кого минули перші кулі з пістолів, ті кинулись навтікача, але згинули під копитами шалених вершників, що вдерлися до села з усіх кінців.

Очманілий від страху Франта спочатку не второпав, що сталось, а коли нарешті второпав, то побачив вусатого кучерявого чоловіка, який стояв коло нього навколішки й розв’язував йому руки. За тим чоловіком нерухомо стояв ще один, схрестивши руки на грудях. Франта звів погляд вище — і знов його пойняла тривога, навіть захотілося вщипнути себе, пересвідчитися, що він іще живий і що його справді врятували від смерті.

— Грім мене побий, — сказав він, — їй-бо Петр!

— Мабуть, що так, — відказав Петр. Він байдуже, втомлено дивився кудись убік, на вершечки ялин, що погойдувались проти аспідно-сірого нічного неба, на якому де-не-де поблискували зірки.

— Ти живий? — спитав Франта. Бо він, як це часто буває з мужніми людьми, вірив у привиди та духів померлих.

— Здається, — відказав Петр.

— То