Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

Та перше ніж почну доводити, затям, будь ласка, що турецький король — його там називають падишахом чи султаном — настановив мене яничарським генералом не за мій вельможний рід, бо я син повії, і не за вченість, бо я, проживши вік у доброму здоров’ї й страху божому, не навчився ні читати, ні писати, і не за кебету до командирства, бо я, відколи живу, ніколи не командував, а тільки за мою силу: перше ніж стати генералом, я мусив перемогти в боротьбі чоловіка, сильнішого за якого тоді не було в світі: він і. досі був би сильніший за всіх людей, якби не втонув з тим самим кораблем, із котрого мені тоді пощастило врятуватися. Він, кажу, був найсильніший з усіх людей, ну, і найбільший навіженець, але то вже інша історія. Тепер подивись, а тоді вже балакай.

І, вхопивши коваля, теж крем’язня нівроку, правою рукою під ліве коліно, а лівою за пояс, без видимого зусилля підняв його й почепив за ремінний пасок на вбитий у стіну гак для копчених окостів та ковбас. Коваль репетував, бив п’ятами в стіну, але Франта зняв його лише тоді, коли коваль запевнив, що вірить у Франтине генеральство й замовляє йому новий кухоль молодого вина. Ця невеличка пригода добре розвеселила всіх, і корчмарка насилу встигала носити кухоль за кухлем, а корчмар — ставити крейдою на стіні риску за рискою на знак боргу. А один тамтешній музика зацигикав на скрипочку, і що дужче смеркало, то гучнішав гамір у корчмі. Тож не можна — та й не треба — сумніватися, що пиятика затяглась би до ночі, але раптом із села почулася стрілянина й крик, а за хвильку до корчми вбіг переляканий челядник:

— Шведи! Рейтари! Грабують! Убивають!

І справді, загін шведських рейтарів, десятків зо три, кілька хвилин тому налетів на село. Кілька хвилин, але чого вони встигли за ті хвилини накоїти! Декотрі, навіть не спішившись, просто верхи в’їздили до людських осель, мов до стаєнь, а дехто зостався надворі — той хапцем хапав дівчину та валив додолу, той простромляв шпагою пахолка, який намагався вивести з хліва корову й утекти з нею в ліс, той підпалював дровітню, щоб присвітити товаришам, та все так завзято і так уміло, боже праведний! Ми сказали, що їх було тридцятеро, ну, може, тридцять п’ять, не більше, але всюди їх було повно, в світлицях і в погребах, у коморах і в шпихлірах, у стайнях і стодолах, і всі були при ділі, всі бадьорі, веселі й щасливі, як тільки може бути щасливою людина, що їй усе дозволено й що досягла найжаданішого в світі — цілковитої свободи. Вбий, кого захочеш, зґвалтуй, кого запопадеш, підпали, що займеться, знівеч, що заманеться, спаплюж, украдь, поламай, розбий, розмолоти, розколи, роздери, розвали, проштрикни, розтопчи, розпори, розмети, розкидай усе, що тобі захочеться знищити, споганити, і все це з солодкою свідомістю, що ти чиниш добре, бо служиш у лавах тих, котрі б’ються за правду. Солдати трощили меблі, палили їх у печах, грубах, коминках, хоча дров було вдосталь, виламували вікна й двері, відчиняли скрині та судники, вигрібали з них одежу, посуд, ковбаси, сало, зв’язували все те клумаками, й крик людей, яких убивали, мучили, катували, крізь лійку наливаючи їм у рот гноївку (таке частування називалося «шведський трунок»), утинаючи їм вуха й носи, припікаючи їх вогнем, аби призналися, де в них заховані гроші. Крик людей зливався з ревом, скиглінням та кувіканням безсловесної худоби та птиці, бо шведи завітали до Гернсбаха не на хвильку, вони збирались побути тут довгенько, погуляти як слід, перше ніж поберуться далі, а власне, поки спалять усе, що лишалося. Отож вони різали, кололи, вбивали курей, овець і корів, розтинали, білували, пекли та смажили, одне слово — поводились як удома. В одній оселі застали господиню — варила в казані юшку на вечерю; шведи занурили їй голову в киплячу рідину й рогачем держали за шию, поки перестала борсатись. Про те, що робилося з іншими жінками в селі, молодими й старими, краще мовчати, а про те, що діялося з дітьми, краще й не думати.

А що ж тим часом наш бравий вояк Франта Ажзавтрадома, що саме якимось дивом виринув з потоку нашої розповіді? Може, хто гадає, ніби він вихопив шаблю та кинувся на поміч селянам? Аякже! Франтине життя було трудне, таке трудне, що він не дійшов, та й не міг дійти ні до яких етичних засад, окрім необхідності дбати про власну безпеку й добро. Що було йому до загибелі села Гернсбаха, в якому він не мав і соломинки власної і про яке до сьогодні навіть не чув! Скільки вже разів у своєму житті він бачив таких наскоків, мордувань й грабунків, скільки бачив пожарищ та руйновищ по отаких селах чи садибах, де стриміли тільки почорнілі рештки стін і коминів, а жили самі пацюки або часом ще й вовки!

Тільки-но почувши з уст переляканого челядника страшну звістку, всі з. шинку розбіглись, вибігли стрімголов і корчмар із дружиною — мабуть, аби щось винести та врятувати, поки є час. Франта зостався в корчмі сам. Начепивши пояс із шаблею, якого був скинув, і повісивши на плече подорожню торбу, аби можна було без загайки вшитися, коли припече, він скористався з нагоди на свій лад: не бувши велетнем духу чи дії, звиклий ходити шляхами найменшого опору, глибоко байдужий до ґвалту, що долинав із села, він заходився допивати вино, покинуте втікачами: того вина було на всіх столах удосталь, бо корчмарка незадовго перед появою челядника принесла з погреба нове барильце.

Насамперед поквапно вихилив два недопиті кухлі, потім здогадався позливати недопивки з кількох кухлів у один глек, а тоді, звеселений і задоволений своєю долею, тримаючи за вухо повний глек, почав нишпорити по корчмі, сяк-так освітленій вогнем, що догоряв у коминку: чи не знайде чого попоїсти? І таки знайшов: за ковпаком на коминку підігрівалась велика миска білого сиру, добре відтопленого й щедро политого пивом. Франта жадібно вхопив дерев’яну ложку, застромлену в ту принадну м’яку масу з міцним, мужнім запахом, і, не звиклий до тонких застільних манер, роззявив ротяку й напхав сиру аж поза щоки. Та леле! Саме коли він з тваринною насолодою, давно вже не звіданою, — бо в своїх