Роджер Желязни - Володар Світла

застрибнув Ямі на спину якраз у мить Індриної смерті. Той пробував вивільнитися, але на плечі йому мовби гора навалилася.

Брахма, лежачи обіч Нірріті, зірвав свій черезплічник, просочений відлякувачем. Правою рукою жбурнув його між ними так, що він упав біля Ями.

Тарака відсахнувся, а Яма розвернувся й утупився в нього. Тут Громовиця злетів із місця, куди був упав, і ринув до Яминих грудей.

Яма схопив лезо обіруч, коли вістрю лишалися вже якісь дюйми до його серця. Меч почав просуватися, і з Яминих долонь на землю закрапала кров.

Брахма звернув на Владаря Пекла смертозорий погляд — погляд, джерелом снаги якого була цього разу сама його життєва сила.

Вістря торкнулось Ями.

Яма, різко крутнувшись, відхилився, і воно, проминаючи, кресонуло його від груднини до плеча.

Відтак Ямині очі зробилися двома списами, і Ракаш утратив свою людиноподібну форму, ставши димом. Брахмина ж голова впала на груди.

Тарака закричав до Сіддгартхи, який саме під’їздив на білому коні в супроводі потріскування й запаху озону:

— Ні, Ув’язнювачу! Стримай свою силу! Моя смерть належить Ямі...

— О дурний демоне! — вигукнув Сем. — Цього не мусило статися...

Але Тараки вже не було.

Яма впав навколішки обіч Брахми й наклав йому джгута на залишок лівиці.

— Калі! — примовляв він. — Не вмирай! Говори зі мною, Калі!

Брахма хапнув повітря, і його очі рвучко розплющилися, але одразу ж зімкнулися знову.

— Запізно, — пробурмотів Нірріті. Він повернув голову й поглянув на Яму. — Чи то пак саме вчасно. Ти ж Азраїл, хіба ні? Янгол смерті...

Яма дав йому ляпаса, вимастивши обличчя Нірріті кров’ю зі своєї долоні.

— «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне[122], — завів Нірріті. — Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені. Блаженні лагідні, бо землю вспадкують вони».

Яма ляснув його знову.

— «Блаженні голодні та спрагнені праведности, бо вони нагодовані будуть. Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть. Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога»...

— А ще ж: «Блаженні миротворці, — підхопив Яма, — бо вони синами Божими стануть». Як уписуєшся в цю картину ти, Чорний? Чиє ти дитя, що оце накоїв такого?

Нірріті всміхнувся й мовив:

— «Блаженні вигнані за праведність, бо їхнє Царство Небесне».

— Ти божевільний, — відказав Яма, — і тому я не заберу твого життя. Віддай його сам, коли будеш готовий, а це має бути вже скоро.

Затим він узяв Брахму на руки й пішов у бік міста.

— «Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, — повів далі Нірріті, — і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради Мене»...

— Води? — запропонував Сем, відкоркувавши свою фляжку й трохи піднявши Ніррітіну голову.

Нірріті глянув на нього, облизав губи й заледве кивнув. Сем пустив йому до рота цівку води.

— Хто ти? — запитав той.

— Сем.

— Ти? Ти воскрес?

— Це не рахується — мій спосіб був легший.

Сльози сповнили очі Чорного.

— Однак це означає, що ти переміг, — ахнув він. — Не розумію, чому Він це попустив...

— Це лиш один зі світів, Ренфрю. Хтозна, що коїться в інших? І взагалі, це не та війна, котру я хотів виграти. Ти це знаєш. Мені прикро за тебе, мені прикро за все. Я згоден з усім, що ти наговорив Ямі, — як і послідовники того, кого вони звали Буддою. Уже й не пригадаю, чи дійсно я був ним, а чи був то хтось інший. Але тепер я вже точно не той. Я знову стану людиною, а Будду вони хай залишать собі — у своїх серцях. Це послання, хоч би звідки воно походило, було щире, повір мені. Лиш із цієї причини воно вкорінилося та розрослося.

Ренфрю зробив ще ковток.

— «Такою родить добрі плоди кожне дерево добре»[123], — вимовив він. — Воля, вища за мою, призначила мені померти на руках у Будди, обрала цей Шлях для цього світу... Благослови, о Ґаутамо. Я вмираю...

Сем схилив голову.

— «Віє вітер на південь, і на північ вертається, крутиться, крутиться він та й іде, і на круг свій вертається вітер. Всі потоки до моря пливуть, але море — воно не наповнюється: до місця, ізвідки пливуть, ті потоки вони повертаються, щоб знову плисти! Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитись воно... Нема згадки про перше, а також про наступне, що буде, — про них згадки не буде між тими, що будуть потому» [124]...

Відтак він накрив Чорного своїм білим плащем, бо той уже вмер.

Яна Ольвеґґа віднесли на ношах у місто. Сем послав по Куберу й Нараду, щоб ті зустріли його в Палаті карми, бо ясно було: у теперішньому тілі Ольвеґґ довго не протягне.

Коли вони ввійшли в Палату, Кубера спіткнувся об труп, що лежав під аркою.

— Хто?.. — спитав він.

— Кармовладець.

У коридорі, що вів до їхніх пересельних кімнат, лежало ще троє жовтоколісних. Усі озброєні.

Ще одного знайшли при апаратурі. Лезо влучило йому точно в центр жовтого кола, і він мав вигляд зужитої мішені. Рот його й досі був розтулений для крику, якого він так і не прокричав.

— Чи не городян це рук діло? — спитав Нарада. — За останні роки нелюбов до кармовладців зросла. Може, на хвилі бойового шалу...

— Ні, — відказав Кубера, піднявши заплямоване простирадло, що накривало тіло на операційному столі, зазирнувши під нього й поклавши на місце. — Ні, то не городяни.

— А хто ж тоді?

Він знову зиркнув на стіл і сказав:

— Ото — Брахма.

— Он як.

— Хтось, либонь, не пускав Яму до машин для спроби переселення.

— То де ж тоді Яма?

— Не уявляю. Але нам би ліпше поквапитись, якщо хочемо дати раду Ольвеґґу.

— Так. Мерщій!

Високий парубок сягнисто ввійшов до Палацу Ками й запитав владаря Куберу. На плечі в нього лежав довгий блискучий спис, а чекаючи, він безперестанку походжав туди-сюди.

Кубера ввійшов у покій, кинув погляд на спис і на парубка, промовив одне слово.

— Авжеж, Тек, — підтвердив списник. — Новий спис, новий Тек. Потреби мавпувати далі не було, то я й не став. Скоро відбуваю, тож завітав попрощатися — з тобою, із Ратрі...

— Куди збираєшся, Теку?

— Хочу побачити