Габріель Гарсія Маркес - Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

клітки, вже з того дня, коли почав писати цю колонку у себе вдома в Боготі і завершив її наступного дня під дипломатичним захистом посольства Мексики; і далі підозрював це на телеграфі острова Крит однієї п’ятниці у липні минулого року, коли зумів домовитися з черговим службовцем, аби він передав текст іспанською мовою. Продовжував підозрювати у Монреалі, коли нагально мусив купити друкарську машинку, бо напруга моєї була не такою, як в готелі. Я назавжди перестав це підозрювати тільки два місяці тому, на Кубі, коли мені довелося двічі міняти друкарську машинку, бо вони відмовляли мені в порозумінні. Наостанок мені принесли електричну з такими сучасними звичками, що врешті я став писати власноруч у зошиті в клітинку, як у давні і щасливі часи початкової школи в Аракатаці. Щоразу, коли зі мною траплялись ці напасті, мене дедалі більше гризло бажання мати когось, хто взяв би на себе відповідальність за мій талан: письменника.

Та все ж ніколи я не відчував цієї необхідності так сильно, як того дня багато років тому, коли прийшов до Луїса Алькоріси в Мехіко, щоби попрацювати з ним над сценарієм фільму. Я застав його в сильній зажурі о десятій ранку, бо кухарка попросила його написати листа керівникові управління соціального захисту. Алькоріса, чудовий письменник зі щоденною практикою банківського касира, який писав найяскравіші перші сценарії для Луїса Бунюеля, а пізніше до власних фільмів, подумав був, що той лист буде справою на півгодини. Та я застав його, шаленого від люті, серед купи подертих паперів, на яких були тільки всі мислимі варіанти початкових фраз: «цим листом», «звертаюсь до вас для того…». Я спробував йому допомогти, і через три години ми й далі писали чернетки і рвали папір, вже напівп’яні від джину з вермутом і напхані іспанськими сосисками, однак не змогли просунутися далі перших загальноприйнятих слів. Ніколи не забуду жалісливе обличчя доброї куховарки, коли о третій дня вона вернулась за своїм листом, і ми не соромлячись сказали їй, що не змогли його написати. «Це ж дуже просто, — сказала вона нам з усією скромністю. — Дивіться». Відтак почала експромтом складати листа з такою філігранністю і вмінням, що Луїс Алькоріса поспішив надрукувати його на машинці з такою ж плинністю, з якою вона диктувала. Того дня — як і нині — я подумав, що, може, та жінка, що безславно старіла у лімбі кухні, є тим потайним письменником, якого мені бракує в житті, аби бути щасливою людиною.

6 жовтня 1982 року,

«Ель Паїс», Мадрид

Обреґон, або несамовите покликання

Багато років тому один приятель попросив Алехандро Обреґона, аби той допоміг йому шукати тіло господаря човна, який утопився надвечір, коли вони ловили двадцятифунтових чорноспинок у великій обмілині. Всю ніч вони удвох обслідували той безмежний рай сонних вод, обстежуючи з мисливськими ліхтариками його найменш мислимі закрути, слідуючи дрейфу плаваючих предметів, які зазвичай приводять до чорториїв, де вкладаються спати потопельники. Раптом Обреґон його побачив: він був занурений по саму маківку, майже сидів у воді, і єдине, що плавало на поверхні, були ворухкі пасма його шевелюри. «Він був схожий на медузу», — сказав Обреґон. Обома руками вхопив він неборака за волосся і з колосальною силою живописця корид і штормів витяг потопельника, велетенського, з розплющеними очима, з якого стікала твань анемон і морських скатів, і кинув його, як мертву чорноспинку, на дно човна.

Цей епізод, який Обреґон розповідає мені знову і знову, бо я прошу його про це щоразу, коли ми до смерті напиваємося — і який крім того подав мені ідею для розповіді про потопельників, — можливо, є миттю його життя, що найбільше схожа на його мистецтво. Бо він і справді так малює — наче ловить потопельників у мороці. Його живопис із громовими горизонтами фонтанує бойовими мінотаврами, патріотичними кондорами, похітливими цапами, сміливими баракудами. Серед бурної фауни його особистої міфології є жінка, увінчана флорентійськими гірляндами, та сама, що завжди і ніколи, яка мандрує його картинами зі зміненими шифрами, бо насправді це нереальне створіння, за яке цей романтик залізобетону хотів би померти. Бо він такий, якими є всі ми, романтики, і яким треба бути: аж ніяк не соромливим.

Уперше ту жінку я побачив того самого дня, коли познайомився з Обреґоном — 32 роки тому в його майстерні на вулиці Сан-Блас у Барранкільї. Були то два великі і строгі покої, у розчахнуті вікна яких підносився вавилонський галас міста. Окремо в куті, серед останніх пікассівських натюрмортів і перших орлів його серця, була вона, обвішана лотосами, зелена і сумна, тримаючи душу в руці. Обреґон, який нещодавно вернувся з Парижа і ходив, немов очманілий від запаху ґваяви, вже тоді був дуже схожий на той свій автопортрет, що дивиться на мене зі стіни, коли я пишу, і який однієї божевільної ночі він намагався вбити п’ятьма пострілами крупного калібру. Проте найбільше при знайомстві з ним мене вразили не оті ясні очі корсара, по яких зітхали всі базарні сороки, а його великі і грубі руки, якими він одного разу на наших очах звалив півдюжини шведських матросів під час бійки в борделі. Це руки старого кастильця, як-от дон Родріґо Діас де Вівар, який годував своїх хижих соколів разом із голубами коханої жінки.

Ці руки є досконалим інструментом несамовитого покликання, що не дає йому ні миті спокою. Обреґон почав малювати ще до того, як вступив у свідомий вік, він малює будь-якої пори, будь-де, усім, що має під рукою. Одного вечора (було то в часи потопельника) пішли ми випити волового хвоста у корчму пароплавців, яка усе ще дороблялася. Столи громадилися по кутках серед мішків з цементом, тюків з вапном і дерев’яних дощок, щоби робити двері. Обреґон якийсь час наче висів у повітрі, сп’янілий від смороду скипидару, а потім виліз на стіл із банкою фарби і одною майстерною лінією намалював малярною щіткою на чистій стіні зеленого єдинорога. Нелегко було переконати власника, що єдиний той мазок пензля коштує набагато більше, ніж сам дім. Але нам це вдалося. Від тієї ночі безіменна корчма звалася «Єдиноріг» і була атракцією для американських туристів і дурних франтів, доки її не віднесли до дідька невмолимі вітри, що відносять час.

Іншого разу Обреґон в автомобільній аварії зламав обидві