Володимир Миколайович Владко - Аргонавти Всесвіту

тим служив надійною антеною, яка ловила радіоімпульси в горішніх шарах атмосфери і передавала їх униз, до чутливого приймача астроплана. Природно, слабкі імпульси не могли пошкодити павутинну міцну жилку.

Дотепно сконструйований причіпний пристрій зонда автоматично регулював тиск водню в оболонці кулі. Якщо куля нагрівалася і тиск посилювався, — водень витискувався з неї крізь клапан і надходив до хімічного приладу, який і поглинав його. Коли ж куля охолоджувалася і тиск зменшувався, водень так само автоматично виділявся з хімічного приладу і надходив до оболонки. Таким чином, куля-зонд могла плавати в верхніх шарах атмосфери невизначено довго, зміни температури повітря і тиску водню всередині не могли пошкодити оболонку. А капроновий трос був досить міцним, щоб протистояти навіть поривам сильного вітру.

Куля поступово наповнювалася воднем. Вона трохи округлилася, але не цілком, оболонка ще звисала по боках довгими складками: нагорі тиск буде значно меншим, там водень розшириться, заповнить оболонку вкрай, і вона набуде форми правильної кулі. Зонд погойдувався в повітрі, стримуваний тросом.

— Досить водню, Вадиме. Відключайте балон, — розпорядився Риндін.

Ще кілька перевірочних операцій — і котушка з тросом почала швидко обертатися, відпускаючи зонд. Куля пішла вгору, до хмар.

— Яка шкода, що ми не маємо можливості стежити за зондом, — зітхнув Риндін, — зараз він сховається!

Куля торкнулася нижнього шару хмар і зразу зникла в ньому. І тільки котушка, що швидко оберталася, та тонкий трос, що безнастанно линув угору, свідчили про те, що зонд нестримно підіймався крізь хмари, вище й вище.

Дивно, але Микола Петрович майже освоївся, як йому здавалося, з перенасиченим вуглекислотою повітрям Венери. Щоправда, він дихав глибоко й сильно, але почував себе добре, не помічаючи ніяких ускладнень. Тому він і не поспішав повертатися до астроплана: адже його віддаляло від корабля всього кілька метрів, можна було завжди встигнути. Помітивши запитальні погляди, які кидав на нього Сокіл, Риндін заспокоїв його:

— Я чудово почуваю себе, Вадиме. Повірте, я стежу за собою і не затримаюсь ані на жодну зайву хвилину. Не турбуйтеся, все гаразд.

Котушка оберталася дуже швидко, дедалі тоншала. Ось вона почала уповільнювати обертання: це діяв ще один автоматичний пристрій. Капроновий трос розмотався майже цілком, і. щоб уникнути різкого ривка, котушка сама уповільнила обертання і, нарешті, спинилася зовсім. Усе! Куля-антена піднялася на всю довжину троса, на двадцять кілометрів. Антена була готова до приймання сигналів з Землі. Сокіл знову запитально подивився на Риндіна: було видно, як ворушилися його губи.

— Ні, ні, Вадиме, — посміхнувся Микола Петрович, — ще не час. Мені хочеться на Власні очі переконатися, як змінилося положення астроплана. Це займе всього кілька хвилин, а тоді вже повернемося. Пройдемо швиденько до корми!

Сокіл стурбовано похитав головою, але підкорився.

Вони йшли поряд — Вадим Сокіл у непроникному скафандрі, який закінчувався зверху прозорим циліндричним шоломом, і в тому шоломі було напрочуд ясно видно його голову, і академік Риндін із схвильованим від незвичних вражень обличчям. Та й сказати тільки, він був першою людиною, яка дихала на повні груди, хоча й трохи утруднено, ароматним повітрям Венери!

Сокіл і Риндін обійшли навколо астроплана. Висновки Миколи Петровича були правильними, на жаль. Корабель майже занурився носом у скелястий грунт, підвівши корму. Сопла дивилися під кутом у небо. І неможливо було уявити собі зараз, яким чином мандрівникам пощастить вирівняти астроплан.

Вадим Сокіл уважно стежив за рухами Риндіна: він був помітно занепокоєний. Минуло вже двадцять хвилин, а Микола Петрович усе ще не виявляв наміру повертатися до астроплана. Проте Риндін ніби не помічав занепокоєння свого супутника. Він підійшов ближче до корпусу корабля і погладив рукою глибокі шкрябини на супертитановій його оболонці:

— Якщо це не сліди ударів об скелі, Вадиме, то доводиться визнати, що в тієї тварини досить міцні пазури, — сказав він. — Та досить вам тривожно поглядати на мене! Зараз будемо повертатися. А що це за цікава порода? Відбийте вашою киркою шматок для зразка. В каюті роздивимося.

Риндін указував на велику скелю, яка нависала над корпусом астроплана. Між кораблем і скелею лишався тільки вузький прохід. Сокіл слухняно вдарив по краю скелі киркою і підняв з грунту скалку, що грала на зламі різнокольоровими блискітками.

— Так, цікавий зразок, — повторив Риндін, розглядаючи скалку. — Не знаєте, що це таке, Вадиме, а? І ще кажуть, що ви досвідчений геолог! Ну, ховайте цей уламок, і ходімо вже до астроплана. Мені справді стало важкувато. Стисло груди, рухи поважчали… ні, досить, повертаємося!

І він рішуче протиснувся між скелею і корпусом астроплана. Сокіл перечекав, доки Риндін звільнить прохід, щоб іти слідом за ним, — і почув вражений, майже зляканий вигук Миколи Петровича:

— Що це за чудисько? Вадиме, сюди!

Сокіл кинувся в прохід. Його кирка, зачепившись за виступ скелі, впала, і геолог не встиг підібрати її. Він глянув туди, куди дивився Риндін, і також не стримався:

— Яка огидна істота!

На металічній драбинці, яка вела до шлюзового люка астроплана, сиділо невидане страховище, схоже не гігантського павука. Воно було завбільшки з велику вівцю. Округле кошлате його тіло було вкрите чорною жорсткою шерстю, крізь яку проступали білі й жовті смуги. Скерована вперед кошлата голова страховища не зводила з мандрівників насторожених лютих очей. Щось подібне на два криві дзьоби, що злилися в одну хижу пащу, прикрашало нижню частину голови. Ця паща загрозливо ощерювалася, трохи відкриваючи свої зубчасті краї. Величезний чорний павук міцно сидів на драбинці, тримаючись за її перекладини п’ятьма парами кривих товстих лап. Так, ця істота була павуком, неймовірно великою, кошмарною подобою павука! Він люто дивився на людей. Його товсті лапи переступали з перекладини на перекладину. Здавалося, він першої-ліпшої миті готовий був кинутися на мандрівників.

— Бридка істота… і мені погано… — почув Сокіл голос Риндіна, слабіючий і уривчастий.

Микола Петрович ледве знаходив у собі сили, щоб говорити. Він задихався: отруєне вуглекислотою повітря Венери, впливу якого він довго не помічав, тепер гостро давалося взнаки. Академік хитався. Його обличчя, перед тим розчервоніле, набуло зловісного синюватого відтінку. Сокіл розумів: Риндіну нема чим дихати, він отруюється вуглекислотою. Потрібне хороше, багате киснем повітря! Проте що ж робити? Прокляття, знову винний він, Сокіл! Адже ж він порушив сувору і обгрунтовану вимогу Ван Луна — і вийшов з астроплана, забувши про потребу взяти з собою зброю!..

Коли б у нього був бодай пістолет, не кажучи вже про гвинтівку!

Риндін, напружуючи останні сили, промовив:

— Вадиме… женіть його геть… цього павука… проте обережно… він може бути отруйний…

Навіть у цю мить, задихаючись, Микола Петрович думав про товариша!

Сокіл розгублено