Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

своєму візку трохи далі, і я розповів Томові, в який клопіт я вскочив, і запитав у нього, як він гадає — що нам робити? Він попросив дати йому хвилинку спокою, щоб поміркувати. Подумав він трохи, подумав та й каже:

— Так, надумав я. Бери мою валізку у свій візок і скажи, що вона твоя; завертай назад, та не поспішай, — диви, не приїдь додому раніше, ніж потрібно. Я зараз вернуся до міста, а тоді подамся за тобою слідком і приїду за чверть чи за півгодини після тебе; ти спершу удаватимеш, ніби мене не знаєш.

Я кажу:

— Гаразд, але почекай хвилинку. Я тобі ще одну річ маю сказати — цього, крім мене, ніхто не знав. У них є негр, якого я намагаюся викрасти з неволі. Звуть його Джім — це той самий Джім, що був у старої міс Уотсон.

— Що?! Та Джім… — почав був він, а тоді замовк та й замислився.

А я до нього далі:

— Я знаю, що ти скажеш. Ти скажеш, що це підлий та безчесний намір. Але що є, то є. Я таки негідник і хочу його викрасти, а тебе прошу мовчати й нікому про те ані слівця. Згода?

Очі в нього загорілися, й він промовив:

— Я сам допоможу тобі його викрасти!

Мені з несподіванки аж у голові замакітрилося. Таке почути я аж ніяк не сподівався і мушу сказати, що Том Сойєр упав у моїх очах. Я не міг відразу повірити. Том Сойєр — викрадач негрів!

— Сто чортів! — скрикнув я. — Ти жартуєш.

— Та ні, зовсім не жартую.

— Ну, гаразд, — сказав я, — жартуєш чи не жартуєш, але якщо почуєш якусь розмову про втеклого негра — не забувай, що ти ні сном ні духом його не знаєш, і я теж не знаю.

Тоді ми перенесли до мого візка його валізку, і він поїхав в один бік, а я — в другий. Та, звісно, за всілякими думками та на радощах я й забув, що слід їхати не поспішаючи, і вернувся набагато раніше, ніж слід було, зважаючи на далеку дорогу.

Старий, що з'явився на дверях, здивувався:

— Чудасія! Хто б міг подумати, що моя кобилка така спритна! Шкода, що ми часу не замітили. А конячина анітрохи не спітніла! Диво, та й годі! Ге, тепер я й за сотню доларів не віддам її, слово честі. А я ж хотів був продати її за п'ятнадцять, — думав, що вона більшого не варта.

Більш нічого не сказав. Такої доброї душі, такого простосердого старого, як оцей, немає на світі. Та то й не диво: адже ж він був не тільки звичайний фермер, а ще й проповідник: по той бік плантації була в нього маленька рублена церковця, яку він збудував власним коштом, — то була одночасно і церква, і школа; проповідував він задурно, не брав ні гроша, та, правду кажучи, не було за що й брати. На Півдні часто-густо можна зустріти таких фермерів-проповідників, що так само проповідують задурно.

Приблизно за півгодини під'їжджає візком до воріт і Том; тітка Селлі побачила його крізь вікно, бо до воріт недалеко — ярдів п'ятдесят, не більше, — та й каже:

— Гляньте, іще хтось приїхав! Цікаво, хто це? Мабуть, хтось не з тутешніх. Джіммі (це до одного з дітлахів), біжи-но до Лізи та скажи, щоб поставила ще одну тарілку на стіл.

Усі кинулися до дверей, бо ж, звісно, чужий гість щороку тут не буває, а вже як і приїде, то переполоху наробить більше, ніж жовта пропасниця. Том перебрався через перелаз та попрямував до будинку; візок покотився дорогою назад до містечка, а ми всі скупчилися в дверях. Том був у гарному настрої: глядачі є, а решта була для Тома Сойєра діло просте. І хай він трохи пиндючився за таких обставин, це йому не вадило. Том був не з таких хлопчаків, щоб іти через двір, полохливо тупцяючи, мов овечка, — ні, він ступав упевнено, поважно, як баран. Наблизившись до нас, він підійняв трохи капелюха, та так манірно й неквапливо, немов то була покришка від коробки з метеликами і він не хотів їх переполохати, і сказав:

— Містер Арчібалд Ніколс, якщо не помиляюсь?

— Ні, мій хлопче, — відповів йому старий, — на жаль, І візник підвів вас: Ніколсова садиба звідси милі за три з гаком. Прошу, прошу до господи!

Том озирнувся через плече та й каже:

— Надто пізно, візника вже не видно.

— Так, синку, він уже поїхав, а ви заходьте й пообідайте з нами; а потім ми запряжемо конячину й відвеземо вас до Ніколса.

— О, то вам зайвий клопіт! Ні, я не можу того дозволити! Я піду пішки, така віддаль для мене дурниця!

— Ні, ми вас не пустимо, — така вже наша південна гостинність. Просимо, заходьте.

— О, будьте ласкаві, — додала тітка Селлі, — ви нам., ніякого клопоту тим не завдасте! Ви мусите лишитися. Пройти пішки цілих три милі… а курява яка, жах! Ні, ми вас не пустимо. Я вже й наказала поставити ще тарілку на стіл, тільки-но побачила, що ви під'їздите до воріт; ви вже не ображайте нас. Прошу, заходьте ж і почувайте себе, як удома.

Ну, Том щиро та ґречно їм подякував, давши себе умовити, і нарешті увійшов; уже завітавши до господи, він сказав, нібито приїхав із Гіксвілла, штат Огайо, а звати його Вільям Томсон, — при цьому він іще раз уклонився.

Почав він далі патякати нісенітницю про Гіксвілл та про його жителів і як пішов язиком горох товкти, як пішов… Я вже почав був нервувати: яким же воно чином допоможе мені зі скрути вибратись? Аж раптом, не припиняючи свого базікання, він перехилився через стіл та цмокнув тітку Селлі просто в уста, а потім знову вмостився на своєму стільці й провадив далі своє блягузкання. А вона ж як схопиться на ноги, витерши вуста рукою, та як скрикне:

— Ах ти ж, зухвале цуценя! Він немов образився та й каже:

— Ви мене дивуєте, мем!

— Я вас див… Та за кого ви мене маєте? Та я вам зараз… Кажіть, чи ви часом з глузду не з'їхали, що ні сіло ні впало полізли зі мною цілуватися?

Він наче зніяковів і каже:

— Так просто. Я й гадки не мав образити вас, мем. Я… я думав: а може, вам це сподобається.

— Дурень ти заплішений! — Вона вхопила веретено й, здавалося, от-от уперіщить ним Тома по голові. — Звідки ти взяв, що це