Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

Мені стало так ніяково, що я не міг далі її слухати. Я весь час думав про дітлахів: мені дуже кортіло відвести їх набік та вивідати в них до ладу, хто ж я, зрештою, такий. Проте ніяк не випадало ввірвати розмову: місіс Фелпс торохтіла без упину. І раптом вона мені наче снігу за пазуху сипонула:

— Та що ж це я, завела й спинитися не можу! Мені хочеться, щоб ти про сестричку розповів, про рідню нашу — що з ними, як вони там. Тепер я мовчатиму, а ти розповідай. Кажи все, про всіх оповідай, як вони там поживають, що мені переказували — все чисто мене цікавить.

Ну ж і вклепався я! По самі вуха вскочив! Досі мені бог сяк-так помагав, а зараз я як у сливах застуканий. Таке закрутилося, що хоч на ґвалт кричи! Ну, думаю, брехня не витягла, спробую на правді виїхати. І тільки розтулив рота, як вона раптом схопила мене, підштовхнула за ліжко й сказала:

— Ховайся, він вертається! Пригни голову — отак, тепер він тебе не помітить. Сиди ж тихо! Я з ним трошки пожартую. Діти, ви також мовчіть!

Ну, думаю, зав'яз, як муха в патоці. Та пізно вже про те думати. Тепер сиди тихо та чекай, доки грім не стукне.

Я тільки мигцем побачив старого, коли він увійшов до кімнати, а там ліжко затулило його від мене. Місіс Фелпс кинулася до нього й спитала:

— Ну що, приїхав?

— Ні, — відказав чоловік.

— Хай бог милує! — скрикнула вона. — Що ж могло з ним трапитись?

— Ума не прикладу, — мовив старий. — Мені й самому щось на душі неспокійно.

— Неспокійно! — не вгавала вона. — Ти мене лякаєш! Він мусив приїхати, ти з ним, мабуть, дорогою розминувся. Інакше бути не може, мені так серце підказує.

— Годі, Селлі, сама знаєш, що не міг я з ним розминутися.

— О господи, що тепер сестриця скаже! Він напевне приїхав! Ти, видно, його проґавив… Він…

— Не допікай мені, Селлі, я й так переживаю. Не знаю, що й думати. Аж у голові запаморочилось, так злякався. Надії на те, що він приїхав, нема ніякої: проґавити його я не міг. Селлі, це жах, просто жах! Певно, щось із пароплавом трапилось!

— Диви, Сайласе! Глянь туди, он туди на дорогу: до нас, здається, хтось іде.

Він кинувся до вікна, що було в головах ліжка, і саме на це й очікувала місіс Фелпс. Вона метнулася до мене й легенько підштовхнула, щоб я вийшов зі схованки. Повернувся старий од вікна, а вона стоїть, усміхається, розчервоніла, як заграва пожежі, і я поруч неї — зніяковів, аж піт мене пройняв. Старий вилупив на мене очі та й питає:

— А це ж хто?

— А ти як думаєш?

— Не уявляю. Ну, кажи — хто?

— Це — Том Сойєр.

Оце так-так — з несподіванки я мало крізь землю не провалився! Проте щось змінювати чи відмагатися було пізно. Старий ухопив мене за руку і довго тис її, а дружина навколо нас і пританцьовувала, і раділа, і плакала; а потім обоє вони закидали мене запитаннями про Сіда й про Мері — про всіх родичів.

Вони щиро раділи, але та радість була ніщо в порівнянні з моєю; я наче вдруге народився — такий радий був довідатись, хто я такий. Зо дві години вони мені спокою не давали, у мене вже ледве щелепи рухалися. Такого їм про свою сім'ю — цебто про сім'ю Сойєрів — набалакав, що й на п'ять родин Сойєрів вистачило б. Пояснив їм, як це сталося, що на нашому пароплаві зчинився вибух у гирлі річки Білої і в парового казана верх одірвало, і як ми через те на три дні затрималися. Вигадки мої котилися, як по маслу, тим більше, що хазяї не дуже тямились на тих казанах; вони одне зрозуміли: що ми на три дні забарилися через аварію; якби я сказав, що парою розірвало не казана, а головку болта, вони однаково повірили б.

З одного боку, плавав я, наче вареник у маслі, а з другого— як кислиця в багні. Річ у тім, що я почувався дуже приємно, удаючи Тома Сойєра, поки на річці надсадно не запихкав пароплав. Тут мені раптом стрельнуло в голову, а що, як Том Сойєр приїхав із цим рейсом? А раптом він зараз увійде до кімнати та й назве мене на ім'я, перше ніж я встигну йому моргнути?

Треба вжити якихось заходів, зівати не можна; я мусив вийти назустріч та перестріти його. Ну, я й сказав господарям, нібито треба мені до міста з'їздити та свої речі забрати. Старий похопився був їхати зі мною, але я відмовився від того, пояснивши, що правити кіньми і сам умію, я прохав його не турбуватися.

Розділ XXXIII

Вирушив я до міста візком. Доїхав до половини дороги, дивлюсь — хтось їде мені назустріч. Хто б же це міг бути? Том Сойєр! Тоді я зупинив коня й став чекати, поки він наблизиться. «Стійте!» — гукнув я, візок зупинився проти мене, а Том розтулив рота та так і завмер; потім ковтнув разів зо два, зо три, немов йому в горлі пересохло, та й каже:

— Я тобі нічого лихого не заподіяв, сам знаєш. То чого ж ти на цей світ повернувся та до мене з'явився?

А я йому на те:

— Я не повертався, бо й не помирав ніколи.

Почувши мій голос, він трохи оговтався, хоч і не зовсім.

Далі каже:

— Не чіпай мене: був би я привидом, нізащо не чіпав би тебе. Дай чесне індіанське, що ти не примара.

— Чесне індіанське, не примара, — відповів я.

— Гаразд… я… я… гаразд… воно, звісно… Проте здається мені… ніяк думок не зберу докупи, не збагну ніяк… Зажди-но, адже ж тебе вбили?

— Ніхто мене не вбивав, я сам усе те підстроїв. Ходи сюди та обмацай мене, коли не віриш.

Так він і зробив, і це його переконало; і так він зрадів, побачивши мене, що не знав, що й почати. І заманулося йому про все відразу дізнатися, бо це ж таки була не якась там пригода, а головне — таємнича; оця загадковість і взяла його за живе. Проте я вмовив його відкласти цю розповідь на майбутнє. Візникові загадали ми почекати, а самі від'їхали в