Володимир Броніславович Бєлінський - Країна Моксель, або Московія. Книга 1

в своїй «Історії…» переконує читачів, що під час підписання Ям-Запольского мирного договору Стефан Баторій нібито, щоб догодити послам Івановим і самому Іванові IV, підписав два різні договори: для Польщі — з титулом Івана — государ, князь Московський, а для Московії — з усіма титулами Івана IV, які той сам собі привласнив. Послухаймо московського «байкаря»:

«Нарешті, домовилися дати Іоаннові тільки в Російській (Московській. — В. Б.) перемирий грамоті ім'я Царя, Володаря Смоленського й Лівонського; у Королівській же просто государя (Московського. — В. Б.), а Стефанові титул Лівонського» [1, том IX, с. 185].

Дивно, але цілковита брехня підкидалася московською державною елітою з відвертим нахабством. Без найменшого докору совісті всіх майбутніх читачів мали за дурнів. Зауважмо: московити програли війну, благали Баторія підписати мир, погоджуючись на все, але, виявляється, нав'язали переможцеві умови, неприйнятні особисто йому. Московити настільки хитрі та розумні, а Баторій, у викладі великороса, настільки дурний і простакуватий, що дозволив московитам роздобути титул царя Лівонського. Чи не смішно?

Послухаймо цього ж автора, як він сам себе спростовує: «Стефан велів скінчити переговори (і, звісно, продовжувати війну. — В. Б.)… бачили крайність… не сміли вслухатися ІЬсударя, Єлецький і Олферьєв повинні були прийняти головну умову: тобто ім'ям Іоанновим відмовилися від Лівонії; поступилися Полоцьком та Веліжем» [1, том IX, с 184].

Такий «цар Московський», із «Лівонським додатком»!

Баторій не збирався з московитами ні жартувати, ні грати в «московські ігри».

Звісно, кожному читачеві мусить бути зрозуміло, що подібний «доважок брехні» можна було запустити в історію імперії лише через сотні років після тих подій, «складаючи» саму цю «історію» і рецензуючи матеріал на державному рівні, притім маючи змогу, щоб конфіскувати польський екземпляр стародавнього договору.

Адже після третього розділу Польщі 1795 року, коли Варшава з усіма музеями, архівами й сховищами увійшла до складу Росії, писати можна було все, що великоросійській душі забагнеться.

Нагадаю: ще з часів Петра І, з жорсткого його наказу, почали вивозити всі українські архіви й скарби в столицю Московії. А наступні московські царі старалися в цій справі не менше від Петра.

Не буду викладати матеріал про подальший внутрішній розбій Івана IV. Він і далі убивав, вішав і різав не тільки простих, а й знатних людей Московії.

Нарешті, Іван IV, великий деспот і відвертий бандит свого часу, помер 1584 року. В останні дні життя від нього чувся «нестерпний сморід». Московський цар, у прямому значенні слова, смердів перед смертю, наче виліз із туалетної ями. На зміну «смердючому» Іванові прийшов його син — Федір Іванович, останній із роду московських Рюриковичів. Дослідимо кілька незаперечних історичних фактів останнього часу московської династії Рюриковичів.

Як казав великий майстер «доважку брехні» М. М. Карамзін, «царювання жорстоке часто змінює царювання слабке». Московська владна еліта під словами «слабке царювання» завжди мала на увазі московське його трактування. Будь-яке московське правління, яке не принесло територіальних завоювань і награбованого добра, визнавалося слабким. Ми не раз звертали увагу на подібні твердження. Однак у часи князювання Федора Івановича сталася подія, що геть-чисто спростовує весь вигаданий міф про московських царів Івана Грозного та Федора Івановича.

В усі попередні часи князь, який заступав на московський престол, повинен був виголосити клятву на вірність Орді та спадкоємцеві роду Чингісидів, платити йому щорічну данину, або, як «великороси» називали це, — «поминки». Як було в ті останні роки, майстер «доважку брехні» замовчує, нагромаджуючи в своїй «Історії…» масу непотрібного словоблудства. Однак в історії залишився підтвердженим факт навали кримського хана Кази-Гірея на Москву 1591 року.

«… Всі Улуси були збурені; всі придатні люди сідали на коней від старого до малого, з ними з'єдналися й полки Ногайські Казиєвого Улусу, і Султанські, з Азова, Білогорода з вогнепальним снарядом… Липня 3 сповістили Феодора, що Хан перейшов Оку під Тешловим, ночує на Лопасні, йде прямо до Москви… Кази-Гірей… став навпроти села Коломенського і, з Поклонної гори оглянувши місця, велів своїм Царевичам вдарити на військо Московське… Бій був нерішучий. По обидва боки підкріплювали бійців, але головні сили ще не приступали до бою…» [1, том IX, с. 322, 324–325].

А далі російський «оповідач історії» запевняє нас, що кримські татари, переночувавши і відпочивши біля села Коломенського, за годину до світанку знялися і пішли додому. Стався, мовляв, мало не анекдотичний випадок. Навіщо приходили, чому пішли — цілковитий секрет. Крім звичайного «доважку брехні», нічого виявити неможливо. Та, виявляється, ще вдень, під час початкового бою, відбулося ось що:

«… Феодор… став і байдуже дивився з високого свого терема (в Кремлі. — В. Б.) на битву. За ним стояв добрий Боярин, Григорій Васильович Годунов, і плакав; Феодор звернувся до нього, побачив його сльози, сказав: «Будь спокійний! завтра не буде Хана!» Це слово, мовить Літописець, виявилося пророцтвом» [1, том IX, с. 325].

Не знаю, як читачі, але я в подібні «сказання» не вірю. Це словоблудство необхідне тільки для виправдання чергового приниження Московії, князя, для приховування істини серед словесної полови.

Без сумніву, князь Федір Московський, або простіше — Федір Іванович, знав, навіщо прийшов у Московію хан Кази-Гірей, і, без сумніву, виконав усі вимоги спадкоємця великого роду Чингісидів. Це не простий здогад або припущення, на це є підтвердження навіть у майстра «доважку брехні» М. М. Карамзіна, але значно далі в тексті, заховане серед інших «сказань». Не міг же великорос-державник ось так просто повідати світу: московський князь і Московія вкотре присягнули родові Чингісидів на вірність, визнали Кази-Гірея своїм верховним царем і виплатили «великі поминки», тобто — велику данину.

Але ось підтвердження цього в «байкаря історії»:

«… Я (Федір. — В. Б.), бажаючи дружби твоєї (Кази-Гірея. — В. Б.) й Султанової, не слухаю Послів Європейських Государів, ні волі мого народу, а пропоную тобі братерство з багатими дарунками (даниною! — В. Б.)…». В заставу дружби Феодор… доставив Кази-Гірею 10000 рублів, чимало шуб і тканин дорогоцінних, обіцяючи надсилати щорічно стільки ж; нарешті, мав задоволення отримати від нього (за М. М. Карамзіним, влітку 1594 року. — В. Б.) ШЕРТНУ, або КЛЯТВЕНУ, грамоту із золотою печаткою. Ця грамота умовами і висловами нагадувала старі, істинно союзні, якими добрий, розумний Менглі-Гірей запевняв Іоанна III у любові й братерстві» [1, том IX, с. 338–339].

Хитро, відверто неправдиво подає матеріал майстер «доважку брехні». Насаджується думка, нібито саме Кази-Гірей присягав Федору Московському. Але це неправда! Ми пам'ятаємо, про що була підписана Шертна (Клятвена) грамота 1473 року між Менглі-Преєм і Іваном III. Тоді Іван III присягнув на вірність Менглі-Гірею, визнав за Менглі-Преєм титул царя верховного,